Суспільна Служба України

Субсидіарність – демократична європейська цінність

Голова ради Харківського центру прав людини “Древо життя” Тамара Трацевич не просто цікава людина. Як громадський діяч вона багато років замається питаннями євроінтеграції.
– Пані Тамаро, яке місце в державній системі координат займає пересічна людина, громада у нас і в розвинених європейських країнах?
– Перш ніж відповісти на це запитання, хочу порівняти, як і де живуть керівники держав у нас, в і Європі. Янукович – у супердорогому “Межигір’ї”, що охороняється як стратегічний військовий об’єкт, а Ангела Меркель, перша особа найвпливовішої країни Євросоюзу, мешкає у п’ятиповерхівці поруч зі звичайними громадянами. Тому, мабуть, така відмінність між якістю життя у нас і в ФРН. Це там, “за бугром”, людина й громада є впливовими, з ними рахуються і коли вирішується доля прибудинкової території, як у Швейцарії, яка побила всі рекорди за кількістю місцевих референдумів, і доля країни, як у Норвегії, яких тричі запитували, чи хочуть вони в ЄС. А впливовими можуть бути лише люди, котрі знають, що держава – для них, а не вони – для держави; які до чиновників ставляться як до персоналу, найнятого ними для виконання певної корисної для них роботи; люди, що мають власну гідність.
– Українські посадовці в принципі непогано освоїли демократичну риторику і навіть знають, що таке субсидіарність, децентралізація влади і громадянське суспільство. Вони, приміром, навіть у Бюджетному кодексі прописали, що бюджети повинні формуватися знизу вгору – від сільради до державного. Але де-факто щоосені зі столиці спускаються контрольні цифри – до областей, районів, міст і сіл…

Read More

Українці, які бували в Європі чи там живуть, відзначають, що їхні продукти смачніші, ніж у нас, особливо молочні та м’ясні. А головне – якісніші: якщо молочні – то з молока, а не пальмової олії, а якщо м’ясні – то з м’яса, а не сої чи м’ясоматеріалу невідомого походження.
В Україні ж ринок перенасичений недоброякісною продукцією, а недобросовісний бізнес майже відкрито пішов у наступ на права та інтереси споживачів. Страшно дивитися передачі, де експерти розповідають, які шкідливі, а то й отруйні речовини містяться у продуктах, в тому числі й дитячому харчуванні.
Мій знайомий з села розповів, як він хотів назбирати корові гички, що залишилася на полі після збирання цукрових буряків. Але кум, котрий працює в тій агрофірмі, застеріг його, щоб і листочка не здумав підбирати, бо там стільки хімікатів, що корова… здохне. А потім ми той цукор купуємо в супермаркетах, з нього виготовляють цукерки…
У цивілізованих країнах давно заборонений глутамат натрію, який запускає незворотний механізм самознищення клітин сітківки ока. А у нас він мало не в кожному другому продукті.
Я спочатку не могла зрозуміти, чому замість того, щоб заборонити ті шкідливі добавки на законодавчому рівні й запровадити жорсткий державний контроль якості, як це зроблено у Європі, ми повинні, псуючи очі, вчитуватися у дрібний текст складу продукту, щоб хоч трохи убезпечити себе. Або ж вирощувати продукти на власній грядці.
Та все стає на свої місця, коли дізнаєшся, що чимала кількість тих, хто нас “годує”, мають мандати нардепів, тож не будуть же вони самі пиляти ту гілку, на якій сидять, й позбавляти себе надприбутків. І для них нічого не важать слова Конституції про те, що “життя і здоров’я громадян є найвищою цінністю держави”.

Read More

Цього року 7-літня донька українки Світлани Бона Граса, котра вже 10 років мешкає в Португалії, пішла до другого класу. Чим відрізняється початкова школа в Португалії від української, цікавлюся у пані Світлани?
– У сільській місцевості в Португалії та ж проблема, що і в українських селах: депопуляція, тобто, населення зменшується і відповідно в школах мало дітей. Мій чоловік розповідав, що ще два десятиліття тому у нашому селі у початковій школі учні діти сиділи в двох класних кімнатах. Тепер же всі чотири класи – 16 дітей – в одній класній кімнаті! Інша стоїть порожня.

Read More

Цілий рік Тетяна Хамаза зважувала «за» і «проти» і таки наважилася поїхати на заробітки до Італії. Адже підростали діти, яким треба було дати вищу освіту, а на її мізерну зарплату лікарки й зарплатню чоловіка-офіцера, яку теж постійно затримували, це було нереально. Вже вісім років пані Тетяна доглядає за старенькими в одному з містечок півночі Італії. За цей час добре вивчила мову, спосіб життя італійців, може порівняти їхню й нашу систему соціального захисту.
– Пані Тетяно, чому саме в Італії так багато стариків, за якими доглядають іноземки-«баданте»?
– Середня тривалість життя в Італії – 83 роки (в Україні – 69 років). І урочисті відзначення столітніх ювілеїв на центральній площі містечка за участі ювіляра, мерії та місцевої церковної громади відбуваються досить часто. Втім, зрозуміло, що після 70-ти років італійським пенсіонерам самим важко себе обслуговувати (діти ще працюють чи жіивуть окремо) – прибирати квартири й будинки, готувати страви, здійснювати покупки, дотримуватися режиму прийому ліків і т.д. А діти в Італії, як не прикро порівнювати з Україною, люблять і поважають своїх батьків сильніше і в переважній більшості не хочуть віддавати їх у будинки престарілих та й за їхнє перебування у такому закладі діти мають платити щомісяця 1800-2000 євро, тож набагато дешевше найняти хатніх робітниць чи сиділок зі Східної Європи. Я, наприклад, спочатку влаштувалася на роботу до літнього подружжя, коли главі сімейства було 76 років, а його дружині – 75 років.
– І скільки ж плалять сиділкам?
– Стандартний розмір оплати «баданте» – в межах 800 євро на місяць. Дідусь отримує пенсію з двох частин: 1200 євро – трудова пенсія, і трохи більше 1000 євро – як учасник Другої Світової війни. Його дружина все життя була домогосподаркою, бо вона інвалід з дитинства, хоча народила трьох синів, але чоловік все життя платив за неї добровільні внески у пенсійний фонд і вона теж отримує 800 євро пенсії.

Read More

До імміграції можна ставитися позитивно чи негативно, але вона є незворотнім проявом глобалізації, через що італійське суспільство стає все більш мультиетнічним.
Історично Італія не є країною з багатими мультиетнічних традиціями й не має колоніального минулого, як Франція чи Великобританія. Протягом останніх десяти років країна зіткнулася з новим для неї феноменом як в соціальному, так і в економічному плані.
Згідно з даними третього річного звіту Міністерства праці та соціальної політики Італії “Іммігранти на італійському ринку праці”, за останні десять років було зареєстровано найбільше серед європейських країн зростання іноземного населення – 211%. .
Одночасно зі зростанням рівня мультикультурності в Італії збільшується рівень безробіття. І хоча рівня Іспанії Італія ще не досягла, необхідність у відповідних, навіть “шокових” заходах на політичному рівні очевидна.
В Євросоюзі рівень безробіття серед іноземців становить 17,8%, в Італії – 14,1%, але з 2008 року він демонструє постійне і стійке зростання.

Read More

Робота – для будь-якої людини – основне. Є робота – є самореалізація, зарплатня, а значить, і добробут сім’ї, просте людське щастя. На жаль, Віктор Удич в Україні був безробітним. Тож уже 13-ть років зі своїх 45-ти працює за кордоном. З них майже 10 років в Іспанії. Тут і вирішив остаточно “заякоритися”: забрав дружину, а незабаром сюди, в Каталонію, приїде на постійне місце проживання й їхня 15-річна донька. Віктор хоче, щоб вони нарешті возз’єдналися сім’єю, щоб дочка отримала європейську освіту, мала потім роботу. Він ще утримується відмовитися від українського громадянства, хоча чимало українців після 5 років легальної міграції набувають громадянство Іспанії. Що ж, як у народі кажуть, риба шукає, де глибше, а чоловік – де краще…
– Вікторе, розкажіть, будь ласка, як вам живеться в сонячній Іспанії?
– Працюю в сільській місцевості на свиновідгодівельному комплексі, де утримується 15 тисяч свиней. Тут практично все автоматизовано, тож цьому господарству дають раду три робітники, один з них – я. Ветеринарна служба – державна, приїздять, беруть аналізи, дають прививки тваринам. Корми закуповуємо на комбікормових заводах, де теж дуже суворий державний контроль, тож ніяких гормонів там точно немає. Забивають свиней тільки на м’ясокомбінатах, де також жорсткий державний санітарний контроль.

Read More

Нерухомість в Україні коштує від 6 до 10 тисяч гривень за один кв. метр. Питається в задачі: за скільки років подружжя в Україні зможе купити трикімнатну квартиру площею 80 кв. метрів, якщо у них двоє дітей, а зарплати – 1,5 та 2,5 тисячі гривень на місяць? У країнах ЄС, на відміну від України, власне помешкання для сім’ї, яка працює, є абсолютно доступною річчю. У Німеччині ставки по іпотечних кредитах з десятирічним терміном виплати не перевищують 3,5% і мають тенденцію до зниження. Причому, ще 10 років тому вони становили 10% і вище. У Голландії – 3% на 30 років. У Польщі базова ставка становить 4,75%. В Україні базова ставка по іпотечному кредиту – приблизно 20-25% річних на 15 років.

Сьогодні середньозважена процентна ставка за іпотечними кредитами в країнах Європи, що входять в єврозону, становить 4,5%, тобто втричі менше, ніж у нас. Наприклад, у Франції процентна ставка на покупку квартири зараз складає всього 3,9%, а в Німеччині 4,6% річних.

Read More

Середньостатистичний житель Данії на велосипеді у рік проїжджає 893 км

Якщо прокинувшись і визирнувши з вікна готелю ви бачите багато велосипедистів або людей, що або займаються ранковими пробіжками чи фіззарядкою, значить, ви не в Україні.
Це й жарт, і правда одночасно. Бо всі, хто бував у Європі, неодмінно відзначають прихильність місцевих жителів до здорового способу життя. Причому, не показушну, а справжню.
Пригадую, наприкінці 90-х депутати від Партії зелених України на перше засідання парламенту приїхали на велосипедах. Один-єдиний раз. Під об’єктивами телекамер. Для піару. Всі інші п’ять років вони приїжджали на роботу до Верховної Ради на “крутих” іномарках.
У той же час у Стокгольмі біля висотної будівлі якогось шведського міністерства на спеціальній велостоянці (такі є біля кожної публічної установи чи магазину) ми бачили не менше трьох сотень велосипедів співробітників, які щодня ними їздять на роботу і з роботи. У Швеції та Фінляндії на велосипедах їздять навіть узимку!
Європа вже давно обрала такий шлях. На вулицях європейських міст велосипедів і велосипедистів стільки, що здається, їх уже більше, аніж автомобілів. На велосипедах не цураються їздити ні бізнесмени, ні вчителі, ні відомі політики. І це справжня ознака цивілізованості суспільства, а не дикунське змагання представників української еліти: у кого дорожчий автомобіль, годинник чи вілла.

Read More

Минулого літа життя 17-річного полтавця Олега Печерського круто змінилося. Він виїхав до Бельгії на постійне місце проживання, бо його мама Ірина вийшла заміж за бельгійця. Про перші враження від проживання за кордоном ми й говоримо з Олегом та пані Іриною.
– Олеже, як ти почувався у Бельгії на перших порах?
– Звісно, я сумував, адже у Полтаві залишилися мої друзі, однокласники, рідні. Я практично весь час сидів дома, хіба що з мамою виходив у магазин чи кафе та гуляв із собакою. Все тут було не таке, як в Україні. Навіть борщ, який зварила мама, був не таким, бо продукти борщового набору тут мають інший смак. Але добре, що є Інтернет, я спілкувався з друзями по Скайпу й потроху звикав до нового життя.
– З 1 вересня минулого року ти, певно, пішов до школи?
– Так. Але як і діти інших мігрантів я рік навчався у спеціалізованому класі з вивчення фламандської мови, адже без її знання не можна опановувати інші предмети. «Мігрантські» класи сформовані не стільки за віком, скільки за рівнем знання мови. У школі, де я навчався минулий рік, таких класів було п’ять, але в кожному – 10-12 осіб. Загалом у таких класах чимало дітей з африканських і азійських країн.

Read More

Бельгійка Еріка Ван Зутфен довго боролася зі своїми недугами. Але вони таки здолали її. Настав час, коли вона не змогла самостійно пересуватися й обслуговувати себе. Втім, жоден з трьох її дітей, які проживали окремо й мали свої сім’ї, не зголосився, як у нас кажуть, догодовувати стару матір.
По-перше, у цій країні так не заведено. По-друге, найняти професійну медсестру-доглядальницю пересічному бельгійцю просто не по кишені. А по-третє, розрахуватися з роботи, щоб доглядати матір невідомо скільки років, означає не лише на позбутися зарплатні (а значить, і засобів до існування), а й у перспективі не отримати (чи недоотримати) пенсійне забезпечення.
Тому у Бельгії розвинена мережа державних і приватних інтернатів для літніх людей (як у нас – будинки престарілих), які там називаються центрами для проживання та відпочинку.

Read More