Суспільна Служба України

Нерухомість в Україні коштує від 6 до 10 тисяч гривень за один кв. метр. Питається в задачі: за скільки років подружжя в Україні зможе купити трикімнатну квартиру площею 80 кв. метрів, якщо у них двоє дітей, а зарплати – 1,5 та 2,5 тисячі гривень на місяць? У країнах ЄС, на відміну від України, власне помешкання для сім’ї, яка працює, є абсолютно доступною річчю. У Німеччині ставки по іпотечних кредитах з десятирічним терміном виплати не перевищують 3,5% і мають тенденцію до зниження. Причому, ще 10 років тому вони становили 10% і вище. У Голландії – 3% на 30 років. У Польщі базова ставка становить 4,75%. В Україні базова ставка по іпотечному кредиту – приблизно 20-25% річних на 15 років.

Сьогодні середньозважена процентна ставка за іпотечними кредитами в країнах Європи, що входять в єврозону, становить 4,5%, тобто втричі менше, ніж у нас. Наприклад, у Франції процентна ставка на покупку квартири зараз складає всього 3,9%, а в Німеччині 4,6% річних.

Read More

Середньостатистичний житель Данії на велосипеді у рік проїжджає 893 км

Якщо прокинувшись і визирнувши з вікна готелю ви бачите багато велосипедистів або людей, що або займаються ранковими пробіжками чи фіззарядкою, значить, ви не в Україні.
Це й жарт, і правда одночасно. Бо всі, хто бував у Європі, неодмінно відзначають прихильність місцевих жителів до здорового способу життя. Причому, не показушну, а справжню.
Пригадую, наприкінці 90-х депутати від Партії зелених України на перше засідання парламенту приїхали на велосипедах. Один-єдиний раз. Під об’єктивами телекамер. Для піару. Всі інші п’ять років вони приїжджали на роботу до Верховної Ради на “крутих” іномарках.
У той же час у Стокгольмі біля висотної будівлі якогось шведського міністерства на спеціальній велостоянці (такі є біля кожної публічної установи чи магазину) ми бачили не менше трьох сотень велосипедів співробітників, які щодня ними їздять на роботу і з роботи. У Швеції та Фінляндії на велосипедах їздять навіть узимку!
Європа вже давно обрала такий шлях. На вулицях європейських міст велосипедів і велосипедистів стільки, що здається, їх уже більше, аніж автомобілів. На велосипедах не цураються їздити ні бізнесмени, ні вчителі, ні відомі політики. І це справжня ознака цивілізованості суспільства, а не дикунське змагання представників української еліти: у кого дорожчий автомобіль, годинник чи вілла.

Read More

Минулого літа життя 17-річного полтавця Олега Печерського круто змінилося. Він виїхав до Бельгії на постійне місце проживання, бо його мама Ірина вийшла заміж за бельгійця. Про перші враження від проживання за кордоном ми й говоримо з Олегом та пані Іриною.
– Олеже, як ти почувався у Бельгії на перших порах?
– Звісно, я сумував, адже у Полтаві залишилися мої друзі, однокласники, рідні. Я практично весь час сидів дома, хіба що з мамою виходив у магазин чи кафе та гуляв із собакою. Все тут було не таке, як в Україні. Навіть борщ, який зварила мама, був не таким, бо продукти борщового набору тут мають інший смак. Але добре, що є Інтернет, я спілкувався з друзями по Скайпу й потроху звикав до нового життя.
– З 1 вересня минулого року ти, певно, пішов до школи?
– Так. Але як і діти інших мігрантів я рік навчався у спеціалізованому класі з вивчення фламандської мови, адже без її знання не можна опановувати інші предмети. «Мігрантські» класи сформовані не стільки за віком, скільки за рівнем знання мови. У школі, де я навчався минулий рік, таких класів було п’ять, але в кожному – 10-12 осіб. Загалом у таких класах чимало дітей з африканських і азійських країн.

Read More

Бельгійка Еріка Ван Зутфен довго боролася зі своїми недугами. Але вони таки здолали її. Настав час, коли вона не змогла самостійно пересуватися й обслуговувати себе. Втім, жоден з трьох її дітей, які проживали окремо й мали свої сім’ї, не зголосився, як у нас кажуть, догодовувати стару матір.
По-перше, у цій країні так не заведено. По-друге, найняти професійну медсестру-доглядальницю пересічному бельгійцю просто не по кишені. А по-третє, розрахуватися з роботи, щоб доглядати матір невідомо скільки років, означає не лише на позбутися зарплатні (а значить, і засобів до існування), а й у перспективі не отримати (чи недоотримати) пенсійне забезпечення.
Тому у Бельгії розвинена мережа державних і приватних інтернатів для літніх людей (як у нас – будинки престарілих), які там називаються центрами для проживання та відпочинку.

Read More

Убивство російського парубка азербайджанцем у московському Бірюльово призвело до зростання ксенофобських настроїв і націоналізму у російському суспільстві. Пересічні громадяни й науковці в Росії, Україні і Європі після випадку в Бірюльово черговий раз обговорюють проблеми міграції, міжетнічних стосунків і ксенофобії. Що зумовлює останню? Соціально-економічні фактори чи культурні та цінностні відмінності між корінним населенням і приїжджими?
Про це ми говоримо з полтавкою Іриною Печерською, котра понад два роки проживає у Бельгії, та її чоловіком, корінним бельгійцем Стівом Кюмпсом.
– Ірино, раніше вважалося, що ксенофобію породжує бідність, мовляв, імігранти забирають роботу у представників титульної нації. Хоча саме відмова представників місцевих етносів працювати на некваліфікованих і низькооплачуваних роботах зумовлює притік у Європу робочої сили з третіх країн. Нині науковці сходяться на тому, що ксенофобія – це зіткнення цивілізацій, конфлікт між різним розумінням, що таке добре і що таке погано. Тому у багатих країнах Західної Європи все нижче падає планка толерантності до представників інших рас, культур і релігій. Серед країн, які негативно ставляться до іммігрантів, такі лідери ліберального західного світу, як Данія, Нідерланди, Франція, Іспанія, Ірландія, Італія, Чехія і Бельгія, в якій ви проживаєте. Чи відчуваєте це ви в повсякденному житті?
– Це носить прихований характер, бо етнічна толерантність виписана і в національному законодавстві, і притаманна ментальності європейців, але таке справді є. У нашому місті Міхелін двічі на рік відбуваються так звані “бюрфести” – свято вулиці. Якщо раніше запрошення на свята, яке розносилося всім жителям вулиці, було надруковане чотирма мовами, в т.ч. й арабською, то нині воно друкується лише фламандською, адже влада вважає, що мешканці, незалежно від національності, мають володіти мовою країни, в якій живуть. Дорослі місцеві жителі й представники нацменшин практично не спілкуються й діти в школі теж більше гуртуються й дружать за національною ознакою. Я зараз стажуюся у бюро, яке займається працевлаштуванням іноземців у Бельгії. Приміром, надходить заявка від працедавця на певну вакансію. Ми підбираємо серед безробітних кілька кандидатур з однаковою кваліфікацією, але мій начальник каже, щоб чорношкірих я туди не посилала, бо таким є усне прохання керівника того підприємства. Консультант нашого бюро вірменка інколи вдається до іншого методу. Вона має СМСкою спрямувати безробітного на співбесіду до роботодавця. Але вона її просто не надсилає, потім виправдовуючись, мовляв, то якісь проблеми з його телефоном. А натомість посилає до роботодавця безробітного-вірменина. Надивившись на це, я теж намагаюся бути більш прихильною до безробітних-українців.

Read More

Афоризм “Покупець завжди правий” знають в усьому світі. У Великобританії в стосунках між працівником та працедавцем діє ще один принцип: працівник завжди правий. Про це розповіла полтавка Світлана Гриб, котра більше 10 років проживає в Англії.
– В Англії важко звільнити найманого робітника, – розповідає Світлана, – бо у переважній більшості закон стоїть на його боці, а суди поновлюють на роботі, якщо звільнення відбулося з ініціативи керівника, скажімо, скорочення.
– В Україні у недержавному секторі роботодавцю часто дуже легко звільнити працівника, особливо коли трудові відносини формально не оформлені. Та навіть офіційні працівники в разі незадоволення шефа чи конфліктної ситуації воліють піти “за власним бажанням” чи “за згодою сторін”, а не до суду, бо розуміють, що навіть вигравши спір, не зможуть далі працювати спокійно і що їх легко можуть підставити й звільнити, як раніше казали, з “вовчим квитком”.

Read More

Ще у школі полтавка Світлана Гриб учила, що англійська поліція – найкраща у світі. Кілька останніх років Світлана живе й працює у Великобританії й сама переконалася, що англійські полісмени високопрофесійні й здатні забезпечити безпеку громадян.

– Світлано, у Лондоні, особливо центральній його частині, де буває найбільше екскурсантів, поліцейського можна зустріти чи не на кожному розі. І туристи полюбляють фотографуватися з “бобі”, як їх тут називають. Важко уявити, щоб українці прагли сфотографуватися з міліціонером, побачивши його на вулиці, бо наші правоохоронці для більшості громадян України є уособленням жорстокості, підлості, продажності й небезпеки…

Read More

Подзвонила знайома, просить допомогти у біді. Народила недоношене, семимісячне дитя. Воно – в реанімації пологового будинку, а вона, хоч ледь тримається на ногах, бігає по всіх усюдах позичає гроші, бо щодня на ліки, катетери, крапельниці, суміші, памперси потрібно близько 300 гривень, яких у малозабезпеченої сім’ї просто немає. І це при тому, що частина ліків є у відділенні. Тобто, дитина може померти через брак ліків, але в державі Україні це нікого не хвилює. Навіть анекдот вже є про українську медицину: якщо ви прийшли в лікарню без грошей, будьте здорові!..
Надзвичайним контрастом до цієї типової української ситуації була розповідь Світлани Гриб, котра вже десять років проживає в туманному Альбіоні, про свої враження від медицини Великобританії.
– Пані Світлано, якщо коротко, то з чим її можна порівняти?
– У Великобританії така ж справді безкоштовна медицина, як була у Радянському Союзі, але оснащена й організована за кращими зразками сучасної медичної практики. Підкреслю, не страхова, а державна медицина. Національна служба охорони здоров’я – NHS – була запроваджена ще у 1948 році тодішнім прем’єр-міністром Клементом Еттлі. Він заявив, що медицина на 100% фінансуватиметься з податків, а медичні послуги надаватимуться безкоштовно всім, хто їх потребуватиме, незалежно від статків. «Ми хочемо створити здорову націю», – амбітно заявив Еттлі, котрий не приховував намірів побудувати в Британії соціалізм. У 80-ті роки бюджет NHS постраждав від консервативного прем’єра Маргарет Тетчер, яка економила на чому тільки могла, але загалом організація зберегла вірність соціалістичним принципам. NHS залишається найбільшою державною системою охорони здоров’я у світі, нею користується понад 90% населения країни.

Read More

Уже кілька місяців Поліна Стучилова є студенткою Віденського державного університету. А все почалося з лекції про віденську каву, яку їм, студентам факультету іноземних мов Ніжинського державного університету ім.М.Гоголя, навесні читали дві викладачки з Відня. По закінченню Поліна підійшла до однієї з них, взяла візитку й запитала, як можна потрапити на навчання до їхнього університету. Відповідь її приголомшила: “А навіщо ви запитуєте про те, чого все рівно не зможете досягти?” Дівчина заприсяглася сама собі, що неодмінно туди вступить.
– Я почала шукати інформацію в Інтернеті, серед знайомих, – розповідає Поліна, – З’ясувалося, що на конкурс треба подати порівняльний аналіз економіки Австрії та України на німецькій мові.
– І як же ти його зробила, коли навчалася не на економіста, а на перекладача?
– Влітку цього року я працювала в Німеччині на збиранні ягід, тож про себе вирішила, що різниця між німецьким бюргером і австрійським фермером невелика, а в яких умовах працюють українські аграрії, я знаю непогано. Вийшло таке собі есе про те, як проходить день австрійського селянина й українського фермера: як вони організовують свій час, як спілкуються зі своїми працівниками, постачальниками, покупцями, як ставляться до навколишнього середовища й сміття (європеєць сортує й здає, а наш пригортає трактором у ярку). У моїй розповіді австрійський фермер приїздить до столиці – Відня. Його український колега змушений давати хабарі податківцям, пожежникам, його принижують в райдержадміністрації, врожай за безцінь скуповують заїжджі торгаші, бо немає де зберігати збіжжя. Насамкінець наш фермер приїздить у Київ і бачить біля Верховної Ради “круті” машини, дивується, що він за все життя на таку не заробить, хоч вмивається потом з дня у день. І один киянин йому каже: “Хочеш бути багатим – йди в політику…”

Read More

3 31 жовтня по 14 листопада у Полтаві перебуватиме
X Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, який традиційно проходить в Україні впродовж жовтня, листопада і грудня. Протягом цих трьох місяців фестиваль відвідає 22 регіони України і презентує найкращі фільми Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, який щорічно проходить в останні дні березня у Києві.

Вже не один рік поспіль на Полтавщині незмінними організаторами Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA виступають Полтавська філія Суспільної служби України та Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України. Показ фестивальних фільмів відбуватиметься у бібліотеках, вищих навчальних закладах, школах тощо. Ефект від перегляду фільмів підсилюється тематичними дискусіями, обговореннями, диспутами та різноманітними правоосвітніми заходами. Фестиваль – неполітичний і некомерційний.

Фестиваль розпочне свою роботу 31 жовтня о 10 годині в Полтавському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти ім. М.В. Остроградського. Відкриватиме фестиваль кінострічка «Мрія» (Україна). Це фільм-портрет музичного керівника школи-інтернату для глухих дітей Тетяни Радченко, мрія якої – мати власний дах над головою. Нажаль, між поняттями творити добро, займатися улюбленою справою і бути щасливою в житті не завжди стоїть знак рівності. Історія Тетяни – це драма талановитої, некорисливої людини, котра жертвує собою заради щастя й радості глухих дітей. Адже лише завдяки їй ці дітлахи можуть почути світ.

Read More