Суспільна Служба України

Цілий рік Тетяна Хамаза зважувала «за» і «проти» і таки наважилася поїхати на заробітки до Італії. Адже підростали діти, яким треба було дати вищу освіту, а на її мізерну зарплату лікарки й зарплатню чоловіка-офіцера, яку теж постійно затримували, це було нереально. Вже вісім років пані Тетяна доглядає за старенькими в одному з містечок півночі Італії. За цей час добре вивчила мову, спосіб життя італійців, може порівняти їхню й нашу систему соціального захисту.
– Пані Тетяно, чому саме в Італії так багато стариків, за якими доглядають іноземки-«баданте»?
– Середня тривалість життя в Італії – 83 роки (в Україні – 69 років). І урочисті відзначення столітніх ювілеїв на центральній площі містечка за участі ювіляра, мерії та місцевої церковної громади відбуваються досить часто. Втім, зрозуміло, що після 70-ти років італійським пенсіонерам самим важко себе обслуговувати (діти ще працюють чи жіивуть окремо) – прибирати квартири й будинки, готувати страви, здійснювати покупки, дотримуватися режиму прийому ліків і т.д. А діти в Італії, як не прикро порівнювати з Україною, люблять і поважають своїх батьків сильніше і в переважній більшості не хочуть віддавати їх у будинки престарілих та й за їхнє перебування у такому закладі діти мають платити щомісяця 1800-2000 євро, тож набагато дешевше найняти хатніх робітниць чи сиділок зі Східної Європи. Я, наприклад, спочатку влаштувалася на роботу до літнього подружжя, коли главі сімейства було 76 років, а його дружині – 75 років.
– І скільки ж плалять сиділкам?
– Стандартний розмір оплати «баданте» – в межах 800 євро на місяць. Дідусь отримує пенсію з двох частин: 1200 євро – трудова пенсія, і трохи більше 1000 євро – як учасник Другої Світової війни. Його дружина все життя була домогосподаркою, бо вона інвалід з дитинства, хоча народила трьох синів, але чоловік все життя платив за неї добровільні внески у пенсійний фонд і вона теж отримує 800 євро пенсії.

Read More

До імміграції можна ставитися позитивно чи негативно, але вона є незворотнім проявом глобалізації, через що італійське суспільство стає все більш мультиетнічним.
Історично Італія не є країною з багатими мультиетнічних традиціями й не має колоніального минулого, як Франція чи Великобританія. Протягом останніх десяти років країна зіткнулася з новим для неї феноменом як в соціальному, так і в економічному плані.
Згідно з даними третього річного звіту Міністерства праці та соціальної політики Італії “Іммігранти на італійському ринку праці”, за останні десять років було зареєстровано найбільше серед європейських країн зростання іноземного населення – 211%. .
Одночасно зі зростанням рівня мультикультурності в Італії збільшується рівень безробіття. І хоча рівня Іспанії Італія ще не досягла, необхідність у відповідних, навіть “шокових” заходах на політичному рівні очевидна.
В Євросоюзі рівень безробіття серед іноземців становить 17,8%, в Італії – 14,1%, але з 2008 року він демонструє постійне і стійке зростання.

Read More

Робота – для будь-якої людини – основне. Є робота – є самореалізація, зарплатня, а значить, і добробут сім’ї, просте людське щастя. На жаль, Віктор Удич в Україні був безробітним. Тож уже 13-ть років зі своїх 45-ти працює за кордоном. З них майже 10 років в Іспанії. Тут і вирішив остаточно “заякоритися”: забрав дружину, а незабаром сюди, в Каталонію, приїде на постійне місце проживання й їхня 15-річна донька. Віктор хоче, щоб вони нарешті возз’єдналися сім’єю, щоб дочка отримала європейську освіту, мала потім роботу. Він ще утримується відмовитися від українського громадянства, хоча чимало українців після 5 років легальної міграції набувають громадянство Іспанії. Що ж, як у народі кажуть, риба шукає, де глибше, а чоловік – де краще…
– Вікторе, розкажіть, будь ласка, як вам живеться в сонячній Іспанії?
– Працюю в сільській місцевості на свиновідгодівельному комплексі, де утримується 15 тисяч свиней. Тут практично все автоматизовано, тож цьому господарству дають раду три робітники, один з них – я. Ветеринарна служба – державна, приїздять, беруть аналізи, дають прививки тваринам. Корми закуповуємо на комбікормових заводах, де теж дуже суворий державний контроль, тож ніяких гормонів там точно немає. Забивають свиней тільки на м’ясокомбінатах, де також жорсткий державний санітарний контроль.

Read More

Нерухомість в Україні коштує від 6 до 10 тисяч гривень за один кв. метр. Питається в задачі: за скільки років подружжя в Україні зможе купити трикімнатну квартиру площею 80 кв. метрів, якщо у них двоє дітей, а зарплати – 1,5 та 2,5 тисячі гривень на місяць? У країнах ЄС, на відміну від України, власне помешкання для сім’ї, яка працює, є абсолютно доступною річчю. У Німеччині ставки по іпотечних кредитах з десятирічним терміном виплати не перевищують 3,5% і мають тенденцію до зниження. Причому, ще 10 років тому вони становили 10% і вище. У Голландії – 3% на 30 років. У Польщі базова ставка становить 4,75%. В Україні базова ставка по іпотечному кредиту – приблизно 20-25% річних на 15 років.

Сьогодні середньозважена процентна ставка за іпотечними кредитами в країнах Європи, що входять в єврозону, становить 4,5%, тобто втричі менше, ніж у нас. Наприклад, у Франції процентна ставка на покупку квартири зараз складає всього 3,9%, а в Німеччині 4,6% річних.

Read More

Середньостатистичний житель Данії на велосипеді у рік проїжджає 893 км

Якщо прокинувшись і визирнувши з вікна готелю ви бачите багато велосипедистів або людей, що або займаються ранковими пробіжками чи фіззарядкою, значить, ви не в Україні.
Це й жарт, і правда одночасно. Бо всі, хто бував у Європі, неодмінно відзначають прихильність місцевих жителів до здорового способу життя. Причому, не показушну, а справжню.
Пригадую, наприкінці 90-х депутати від Партії зелених України на перше засідання парламенту приїхали на велосипедах. Один-єдиний раз. Під об’єктивами телекамер. Для піару. Всі інші п’ять років вони приїжджали на роботу до Верховної Ради на “крутих” іномарках.
У той же час у Стокгольмі біля висотної будівлі якогось шведського міністерства на спеціальній велостоянці (такі є біля кожної публічної установи чи магазину) ми бачили не менше трьох сотень велосипедів співробітників, які щодня ними їздять на роботу і з роботи. У Швеції та Фінляндії на велосипедах їздять навіть узимку!
Європа вже давно обрала такий шлях. На вулицях європейських міст велосипедів і велосипедистів стільки, що здається, їх уже більше, аніж автомобілів. На велосипедах не цураються їздити ні бізнесмени, ні вчителі, ні відомі політики. І це справжня ознака цивілізованості суспільства, а не дикунське змагання представників української еліти: у кого дорожчий автомобіль, годинник чи вілла.

Read More

Минулого літа життя 17-річного полтавця Олега Печерського круто змінилося. Він виїхав до Бельгії на постійне місце проживання, бо його мама Ірина вийшла заміж за бельгійця. Про перші враження від проживання за кордоном ми й говоримо з Олегом та пані Іриною.
– Олеже, як ти почувався у Бельгії на перших порах?
– Звісно, я сумував, адже у Полтаві залишилися мої друзі, однокласники, рідні. Я практично весь час сидів дома, хіба що з мамою виходив у магазин чи кафе та гуляв із собакою. Все тут було не таке, як в Україні. Навіть борщ, який зварила мама, був не таким, бо продукти борщового набору тут мають інший смак. Але добре, що є Інтернет, я спілкувався з друзями по Скайпу й потроху звикав до нового життя.
– З 1 вересня минулого року ти, певно, пішов до школи?
– Так. Але як і діти інших мігрантів я рік навчався у спеціалізованому класі з вивчення фламандської мови, адже без її знання не можна опановувати інші предмети. «Мігрантські» класи сформовані не стільки за віком, скільки за рівнем знання мови. У школі, де я навчався минулий рік, таких класів було п’ять, але в кожному – 10-12 осіб. Загалом у таких класах чимало дітей з африканських і азійських країн.

Read More

Бельгійка Еріка Ван Зутфен довго боролася зі своїми недугами. Але вони таки здолали її. Настав час, коли вона не змогла самостійно пересуватися й обслуговувати себе. Втім, жоден з трьох її дітей, які проживали окремо й мали свої сім’ї, не зголосився, як у нас кажуть, догодовувати стару матір.
По-перше, у цій країні так не заведено. По-друге, найняти професійну медсестру-доглядальницю пересічному бельгійцю просто не по кишені. А по-третє, розрахуватися з роботи, щоб доглядати матір невідомо скільки років, означає не лише на позбутися зарплатні (а значить, і засобів до існування), а й у перспективі не отримати (чи недоотримати) пенсійне забезпечення.
Тому у Бельгії розвинена мережа державних і приватних інтернатів для літніх людей (як у нас – будинки престарілих), які там називаються центрами для проживання та відпочинку.

Read More

Убивство російського парубка азербайджанцем у московському Бірюльово призвело до зростання ксенофобських настроїв і націоналізму у російському суспільстві. Пересічні громадяни й науковці в Росії, Україні і Європі після випадку в Бірюльово черговий раз обговорюють проблеми міграції, міжетнічних стосунків і ксенофобії. Що зумовлює останню? Соціально-економічні фактори чи культурні та цінностні відмінності між корінним населенням і приїжджими?
Про це ми говоримо з полтавкою Іриною Печерською, котра понад два роки проживає у Бельгії, та її чоловіком, корінним бельгійцем Стівом Кюмпсом.
– Ірино, раніше вважалося, що ксенофобію породжує бідність, мовляв, імігранти забирають роботу у представників титульної нації. Хоча саме відмова представників місцевих етносів працювати на некваліфікованих і низькооплачуваних роботах зумовлює притік у Європу робочої сили з третіх країн. Нині науковці сходяться на тому, що ксенофобія – це зіткнення цивілізацій, конфлікт між різним розумінням, що таке добре і що таке погано. Тому у багатих країнах Західної Європи все нижче падає планка толерантності до представників інших рас, культур і релігій. Серед країн, які негативно ставляться до іммігрантів, такі лідери ліберального західного світу, як Данія, Нідерланди, Франція, Іспанія, Ірландія, Італія, Чехія і Бельгія, в якій ви проживаєте. Чи відчуваєте це ви в повсякденному житті?
– Це носить прихований характер, бо етнічна толерантність виписана і в національному законодавстві, і притаманна ментальності європейців, але таке справді є. У нашому місті Міхелін двічі на рік відбуваються так звані “бюрфести” – свято вулиці. Якщо раніше запрошення на свята, яке розносилося всім жителям вулиці, було надруковане чотирма мовами, в т.ч. й арабською, то нині воно друкується лише фламандською, адже влада вважає, що мешканці, незалежно від національності, мають володіти мовою країни, в якій живуть. Дорослі місцеві жителі й представники нацменшин практично не спілкуються й діти в школі теж більше гуртуються й дружать за національною ознакою. Я зараз стажуюся у бюро, яке займається працевлаштуванням іноземців у Бельгії. Приміром, надходить заявка від працедавця на певну вакансію. Ми підбираємо серед безробітних кілька кандидатур з однаковою кваліфікацією, але мій начальник каже, щоб чорношкірих я туди не посилала, бо таким є усне прохання керівника того підприємства. Консультант нашого бюро вірменка інколи вдається до іншого методу. Вона має СМСкою спрямувати безробітного на співбесіду до роботодавця. Але вона її просто не надсилає, потім виправдовуючись, мовляв, то якісь проблеми з його телефоном. А натомість посилає до роботодавця безробітного-вірменина. Надивившись на це, я теж намагаюся бути більш прихильною до безробітних-українців.

Read More

Афоризм “Покупець завжди правий” знають в усьому світі. У Великобританії в стосунках між працівником та працедавцем діє ще один принцип: працівник завжди правий. Про це розповіла полтавка Світлана Гриб, котра більше 10 років проживає в Англії.
– В Англії важко звільнити найманого робітника, – розповідає Світлана, – бо у переважній більшості закон стоїть на його боці, а суди поновлюють на роботі, якщо звільнення відбулося з ініціативи керівника, скажімо, скорочення.
– В Україні у недержавному секторі роботодавцю часто дуже легко звільнити працівника, особливо коли трудові відносини формально не оформлені. Та навіть офіційні працівники в разі незадоволення шефа чи конфліктної ситуації воліють піти “за власним бажанням” чи “за згодою сторін”, а не до суду, бо розуміють, що навіть вигравши спір, не зможуть далі працювати спокійно і що їх легко можуть підставити й звільнити, як раніше казали, з “вовчим квитком”.

Read More

Ще у школі полтавка Світлана Гриб учила, що англійська поліція – найкраща у світі. Кілька останніх років Світлана живе й працює у Великобританії й сама переконалася, що англійські полісмени високопрофесійні й здатні забезпечити безпеку громадян.

– Світлано, у Лондоні, особливо центральній його частині, де буває найбільше екскурсантів, поліцейського можна зустріти чи не на кожному розі. І туристи полюбляють фотографуватися з “бобі”, як їх тут називають. Важко уявити, щоб українці прагли сфотографуватися з міліціонером, побачивши його на вулиці, бо наші правоохоронці для більшості громадян України є уособленням жорстокості, підлості, продажності й небезпеки…

Read More