Суспільна
Служба
України
полтавська філія

Суспільна
Служба
України
полтавська філія

 

НАШ НАЙПЕРШИЙ ІНСТРУМЕНТ

Недавно в приміщенні обласної організації Спілки письменників відбувся семінар молодих літераторів Полтавщини. Зокрема, в ньому взяли участь прозаїки-початківці. Вони виступили з власними творами, запросили до обговорення ровесників і старших колег, членів Національної спілки письменників. Тексти, представлені початківцями, навели на певні роздуми заступника голови правління обласної організації поетапародиста і перекладача Павла Стороженка.
Мені вже доводилося оглядати творчість молодих авторів, власне, початківців, і тому я насмілився на певні узагальнення. Хоча… ці слова «огляд творчості» звучать, мабуть, дещо претензійно – як щодо тієї роботи, яку довелося виконати, так і щодо предмета, на який вона була спрямована.
Йдеться про подані на розгляд здебільшого коротенькі твори, які, напевне, далеко не вповні репрезентують обдарування і жанрові схильності молодих авторів.
Передовсім хочу зупинитися на тому, що впадає в очі. Це – чуттєва монотемність, чи, краще українською, – однотемність. Тобто все крутиться навколо одного почуття – кохання. Звичайно, є варіації: зустріч – розлучення; вдвох, злившись у пристрасті, – чи самотою, перебираючи, як намистинки, спогади (підваріант: щасливі – нещасливі). Художньої розробки інших тем просто немає. Вони заторкнуті побіжно і використовуються в дрібнофрагментарному вигляді як супровідний, декоративний матеріал – до основної теми. Добре це чи погано?
Я сказав би: це природно. Автори – молоді люди. В їхньому віці ця тема хвилює найбільше, а статеві почуття – найважливіші, найглибші, найболючіші і… достатньо рафіновані, якщо йдеться, як у нашому випадку, про освічену творчу особу.
Мабуть, з часом, коли дещо вляжуться душевні поривання, викликані першим, другим і т.д. коханням, авторів почнуть хвилювати й інші теми. Втім, до цього доживуть не всі (маю на увазі – як творчі особи, а не фізичні). Бо в багатьох початківців потяг до творчості, зокрема, до віршування, зникає з настанням дорослої поміркованості і розважливості.
Любовну лірику зазвичай пишуть юнаки і юнки. «А з віком легше, з віком вже не те…» – як писав один пародист.
І зараз, закінчуючи тему однотемності, я хочу наперед порадіти з приводу майбутніх відкриттів: молодими – нових тем.
Досвід сучасного літературно-художнього осягнення життя свідчить, що можна цікаво писати майже про все. Головне, щоб це було цікаво самому автору, хвилювало його. Як нині початківців хвилює кохання.
Напевне цей стан (чи обставина), а саме – молодість, зумовлює й певний сектор авторського світобачення. Автори багато чого відкривають для себе вперше, кожна деталь здається їм промовистою і гідною «виписки» в художньому тексті. Але не треба надто уважно вчитуватися, щоб помітити, що чашка (філіжанка) кави з келишком коньяку, сигарета, інколи фужер сухого вина, які фігурують у багатьох текстах, не дотепно підмічена деталь, а звичайна баналь-ність з претензією на світськість і особливу духовну заангажованість. Це – з погляду не тільки літературного критика, а й просто спостережливої людини.
Наразі хочу підкреслити: мене абсолютно не тягне моралізувати, а от поглянути довкола через призму свіжого молодого світосприйняття хотілося б. А каву з коньяком, вино і т.д. я вже давно пройшов. І в літературі, і в житті. Просто нецікаво. Як з читацького, так і з літературознавчого погляду.
Власне, всі ці деталі мені довелося викльовувати з переважно маленьких за обсягом текстів, які раніше називали образками. В них є натяк на ліричність. Образок – ніби окремий акварельний мазок до портрета душі. Без самого портрета. Без цілісного зображення. Далі, мовляв, «здогадайся сам». Якщо спробувати дати цьому способу якесь визначення, то це, мабуть, потік фрагментованої ліричної свідомості, спрямований: у дівчат – на містичних кавалерів, а в хлопців – навпаки, на містичних панянок.
Почасти це можна також назвати ліричними відступами. Але зразу ж виникає питання: від чого? Де це «щось»? Коли ж про нього розкажуть?
Ці образки можуть бути фрагментами великого, сюжетно організованого тексту. Але щоб його написати, мабуть, потрібно нажити досвіду: і творчого, і життєвого. А поки що вони являють собою писаний аналог телевізійних кліпів – клаптики ніби життя без самого життя, клаптики ніби мистецтва без самого мистецтва…
Взагалі, мені чомусь подумалося, що це – наслідок згубного впливу кліпового ремісництва на молодих авторів. Може, це звідтіля – фрагментарність, розірваність життєвого тла, намагання здивувати образом, який не викрешує думки, а тільки залишає враження дивноти побаченої картинки.
Втім, я, мабуть, перебільшую. Не кліпом єдиним живе молодий автор. Це в нього від незнання життя в його природній тяглості. Через брак досвіду, який набувається завдяки систематичним зусиллям, напрацьованому вмінню витримувати напругу образно-логічного мислення. Молода творчість протікає, як вода, – легшим, доступ-нішим, безперешкодним руслом. А торувати свій шлях, своє стилістичне русло? Це довше, склад-ніше і важче.
З постійністю уваги і вправляння пов’язана й мовна проблема. Серед поданих матеріалів практично немає «чистих» текстів. Забрудненість художнього письма чужомовними виразами, кальками з російської, просто – неправильним слововживанням насторожує. Йдеться не про надмірну вимогу, не про філологічну стерильність, а про брак відчуття рідної мови: що їй властиво, а що ні.
Абсолютно грамотних людей не буває. Грамотна людина не та, що знає всі слова в словнику, а та, що завдяки навчанню і набутому досвіду в певних випадках відчуває: тут щось не так. Я називаю це комплексом справжнього перекладача.
Його можна порівняти з чуттям мисливського собаки. Ви бачили, як він працює? Коли пес наближається до дичини, то робить стійку, сигналізуючи хазяїну, що тут щось є. А потім, за командою мисливця, починає нишпорити в кущах і бур’янах. Ми ж, відчувши «щось не так», маємо нишпорити в словниках, довідниках, комп’ютері, а то й дзвонити за кордон, допинаючи знайомого носія чужої мови: що ж це означає – точно і в усіх можливих варіантах.
На жаль, ми часто виступаємо як перекладачі на українську мову з поганої (в смислі виконання) російської, «суржику», який зрісся з нами і незнищимо вошколупиться в нашій свідомості. Висновок лежить на поверхні: не цурайтеся словників!
А коли молодий автор захоче видати книжку й укладе рукопис, – раджу шукати редактора. На жаль, в культурному обігу стало з’являтися дедалі більше книжок, не заторкнутих рукою редактора і коректора. Вони вирізняються завеликою кількістю помилок, «очепаток», поганою стилістикою. І свідчать передусім про самонадійність і самовпевненість митців. Які самі собі – «автор, радіатор і вібратор» (з Андрія Вознесенського).
Чим корисний редактор? Якось ніби зайве це пояснювати, але спробую: перш за все наявністю в нього свіжого досвідченого ока. Він узріє ґандж, з яким автор звикся, вважає його нормальним явищем, мовляв, «нічого страшного».
По-друге, редактор це часто колишній автор, який дійшов сумного для себе висновку, що все краще вже написано, то, мабуть, не варто й намагатися… Тобто, він втратив нахабство молодості й зухвалість невігласа. Він став досвідченим, грамотним і спокійним. Але здатний і згодний допомагати іншим. Для молодого автора є справді неоціненним практикування поруч з літературним ерудитом, безпосереднє запозичення досвіду і знань.
Пригадується, свого часу, молоді журналісти обласної газети «Комсомолець Полтавщини» завжди зазирали у свої тексти після редактор-ської правки – хотіли побачити, яких помилок вони припустилися… Така професійна допитливість була характерна для багатьох видань.
У мемуарах Льва Толстого, Антона Чехова, Олеся Гончара, інших класиків можна зустріти теплі, вдячні слова про своїх редакторів.
Якщо редактор читає рукопис реченнями, абзацами і смислами, то коректор читає кожне слово окремо, щонайбільше – фразу. Аби рукописи учасників семінару попередньо прочитав коректор, то в них не було б таких виразів: «прищурила очі», «попали під дощ», «бувший письменник», «нахилився під столом», «махнути головою», «під звуки кохання» (мається на увазі музика), «сходжу з розуму», «курчаве волосся», «в квартирі було троє, які просто нерухомо себе поводили», «офіціант, вбраний у лицарські кольчуги»… Варто розрізняти слова «закривати» і «заплющувати», «підніматися» і «підводитися». Закривають – конференцію, а очі – заплющують; людина – підводиться, а сонце – встає… Це задирки побіжного, не фахового читання. Професійний коректор примножив би цей набуток втричі.
Розумний, я сказав би навіть – талановитий, редактор здатний перетворити (російською: преобразить) автора. Пригадую випадок: один полтавський автор видав у харківському видавництві «Прапор» книгу гумористичних оповідань. При-ніс мені на згадку, з автографом. Оскільки я добре знав його творчу манеру, читав опо-відання в рукописі (так би мовити, по службі; я працював тоді заввідділом фейлетону обласної молодіжної газети), то поклав книжку в шухляду, навіть не зазирнувши. Промайнула думка: «І цю тягомотину хтось видав? Як йому вдалося?»
Трохи пізніше, в трудовій паузі, я знічев’я погортав збірку… І був вражений: переді мною постав інший, несподіваний для мене автор. Те, що ра-ніше було в нього довгим і нудним, вкоротилося або зникло зовсім. Деяких оповідань, які запам’яталися мені своєю не-вдалістю, взагалі не було. Книжка була укладена з урахуванням читацького сприйняття: однакові теми не сусідували; читалася легко, бо майже не було задовгих і надскладних речень… Рукопис, як колись казали, виструнчився. Я подивився, хто ж редактор? Власне, ця книжка була пам’ятником. Йому, редактору. Хоча на обкладинці стояли ім’я і прізвище знайомого мені автора.
Тому, виходячи з власного досвіду, закликаю молодих: шукайте путніх редакторів! Плекайте їх! Бо справжніх редакторів стає дедалі менше. Комп’ютерна програма з такою назвою ніколи не замінить живого редактора з людським чуттям, людським досвідом, люд-ською інтуїцією.
Паразитуйте на редакторах, висмоктуючи з них знання і добрі смаки! (Принагідне запитання: Чи можуть бути в машини вишукані смаки?)
Утворюйте разом з редакторами творчий контекст часу! І тоді в нас визріє література, якій не треба буде мавпувати інших. Сучасна українська література.
Учасники семінару – молоді автори. Я вже згадував: ми працюємо в іншомовному середовищі. Я бажаю творчим людям завжди, особливо публічно, послуговуватися українською. З кількох міркувань:
По-перше, активно користуючись українською лексикою, ви напрацьовували б себе професійно.
По-друге: говорити чистою, грамотною, рафінованою укра-їнською це елітно, це клас, це осібно. А творчі люди і є осібні, окремі, бо вони – автори. З них має вирости українська інтелі-генція. І хтось же має відповідати на цій землі за культуру! Так що мова це ще й питання відповідальності.
І по-третє. Якщо подивитися на мову під релігійно-патріо-тичним кутом зору. Україна, її мова – це мати. «А хто матір цурається, того Бог карає», – писав наш пророк Тарас Шевченко. Інколи мені здається, що ми живемо якраз в той час, коли Господь карає.

Павло Стороженко

Літературна студія “Полтавські джерела”, що діє обласній організації Національної спілки
письменників України запрошує до співпраці творчу молодь.
Наша адреса: м. Полтава, Соборний майдан, 15.
Довідки за телефонами: (0532) 60-64-55, (066) 88-33-514.

Залишити відповідь