Суспільна
Служба
України
полтавська філія

Суспільна
Служба
України
полтавська філія

 

ЧОМУ В УКРАЇНІ ПОГАНО ЖИВЕТЬСЯ?

роздуми над одвічним питанням

„У незалежній державі розмовляти недержавною мовою має право гість, полонений або окупант”. Ці слова належать ідейному натхненнику і, посуті, батькові комунізму, Карлу Марксу. Дарма дехто з нас кидає різкі невдоволені зауваження на адресу цього німецького філософа і політика та його соратника Енгельса, навіть не маючи бодай схематичного уявлення про їхні праці. Свого часу із їхніх вуст прозвучало своєрідне застереження, що справжній комунізм – явище утопічне. Не з нашими меркантильними нахилами слід будувати комуну; за описаних Марксом та Енгельсом умов зможе існувати тільки високоморальна, альтруїстична людина, а фактично надлюдина, яка вміє контролювати себе і свої потреби. Досвід більш ніж 70-літнього будівництва Наддержави – Радян-ського Союзу закінчився крахом, а до того ж, приніс чимало страждань. І найбільших поневірянь зазнали саме ті, для кого мораль не просто слово, а життєве кредо. Здавлося б, маємо яскравий приклад того, як робити не слід, а так тягне нас пройтися тим битим шляхом, на якому свого часу спіткалося, падало та стогнало від болю не одне покоління. Та що ж тут поробиш, коли серед народних українських традицій та звичаїв „затесалося” екстремальне „захоплення” – щоразу наступати на ті ж самі граблі, замість того, щоб учитися керуючись досвідом попередніх поколінь. Адже державницькі настрої, визвольні рухи, революції (як оксамитові, так і криваві) для нашого народу річ не нова. Кожна епоха нашої історії мала своїх героїв та антигероїв, і статуси ці надавалися визначним особистостям в залежності від того, яку позицію по відношенню до українського народу займала правляча верхівка. Нині події минувшини ми можемо оцінювати переважно крізь призму сучасних розумінь про місце людини у суспільстві. Ми обурюємося, як це – катувати когось за любов та відданість Батьківщині, або зводити наклепи на геніїв народу, або… Натомість, чи задумуємося про те, що право ТАК обурюватися і не потрапити в ряди каторжан ми отримали досить недавно. Люди звикли високо оцінювати блага матеріальні. Те ж, що не можна відчути на дотик, купити чи продати часто не сприймаємо за визначний здобуток. А варто було б…
Даруйте за патетику, але свого часу наші батьки й діди не задумуючись приносили в жертву свободу, а нерідко і життя в ім’я того, щоб їхні нащадки змогли відчути смак вільного життя. Десятки воєн, потужна тоталітарна машина, могутні загарбники підминали під себе український народ в надії зломити його одвічне прагнення дихати вільно. І всі ті вороги ще більше гартували серця вірних дочок та синів України. Але ось нарешті на обрії засяяло сонце справжньої свободи – 18 років тому українці нарешті здобули власну незалежну державу. Фактично ми йшли до цієї миті шляхом, омитим кривавими слізьми, а перемогу увінчали розчерком пера і святкували під дзвін кришталевих бокалів, де іскрилося шампанське. Минула ейфорія і один з наступних ранків наш народ зустрів з опущеними руками, в очах ввижався силует безнадії, і ще – нестримно вабило не таке й далеке, але вже минуле – звичний побут тоталітарної держави, де „нагорі” думали за тебе, що маєш одягнути завтра. «Звідти» планували твій відпочинок і особисте життя. Несміливо, а подекуди голосніше і голосніше лунали репліки, що новоспечена свобода має бути не такою… Та ніхто й не обіцяв „світлого майбутнього” одразу ж після здобуття незалежності. За бажанням його можна витворити, та тільки власними силами, не лінуючись і не забуваючи мети, до якої йшли від початку. Цікаву думку з цього приводу висловив той, чиє ім’я тісно пов’язане із проголошенням незалежності нашої держави, народний депутат України, герой України Левко Лук’яненко: „Смішно, що ми мусимо нашим людям доводити благо незалежності. Коли б це питання поставив поляку чи мадяру, вони б сприйняли його за жарт, а коли б зрозуміли, що людина не жартує, то спрямували б її до божевільні. А ми стільки часу й енергії тратили на це! 1991 року проголосували за незалежність, бо думали, що відразу стануть заможніші, а коли з 93 року матеріальне забезпечення почало різко падати, то знов відсоток самостійників почав скорочуватися”. Виходить, срібняки нам дорожчі від свободи, і не сила без них потерпіти, не зраджуючи моральних і патріотичних принципів.
Останнім часом мене переслідує відчуття дежа вю. Бо у 2004 році Україна знову опинилася у ситуації подібній до тієї, що склалася 1991-го. Знову ж таки, виборовши право влади для демократичного начала надто швидко ми забажали плодів від цієї перемоги. За законами природи для того, щоб дерево принесло врожай, йому потрібно вирости, міцно вкоренитися плюс побороти несприятливі умови та пристосуватися до виснаженого засухами ґрунту. Ми ж хочемо всього і одразу, ладні гризти кору того дерева та пити його сік, щоб нашвидкуруч втамувати своє бажання.
Згадую типово український анекдот, про золоту рибку, яка пообіцяла чоловікові виконати всі його бажання, але за умови, що в сусіда всього буде вдвічі більше. Кульмінація його звучить наступним чином: „Хочу щоб у мене був маленький інфарктик”. Жарти жартами, але ментальність наша така, що замість радіти чужому щастю ми заздримо йому і потайки чекаємо, коли ж в „успішних і щасливих” трапиться щось жахливе. Так, заглядаючи через тин до держав-сусідок ледь стримуємо „скреготання зубовне”, милуючись суспільним устроєм, фінансовим благополуччям і всім тим, що зазвичай бажають на День народження. Може тому і має місце в історії нашої держави якщо і не повальний, то незнищенний феномен зради.
Газета „Україна молода” зробила екскурс сторінками нашої минувшини і ось що вийшло: 1240 року зрадники відкрили Батиєві браму і татаро-монголи не тільки зруйнували місто, а й змінили напрям розвитку Руси-України. Іван Брюховецький віддав Україну Москві, що призвело до неймовірного крово-пролиття. Прилуцький полковник, обозний Іван Ніс, показав сатрапу Петра Першого Меншикову таємний хід до Батурина. Як наслідок – вирізано близько 20 тис. людей, знищено місто, захоплено військовий арсенал Мазепи. І це тільки найбільш мерзенні зради своєму народові, за якими ховається значно більша кількість дрібноти. І вже нині суспільством знову котиться слово „зрада”… Доки ж ми ставитимемо особисті пріоритети вище державних? Сьогодні ви-правдати таку позицію важко: згадаймо, ми ж прагнемо долучитися до спільноти цивілізованих країн, а поводимося іноді подібно племенам, яким невідоме таке поняття, як «цивіліза-ція».
Кінець кінцем, не все так погано у нашому домі. З прийняттям незалежності ми, мов той мовчазний народ отримали дар говорити, маємо ми і власну землю, на яку хоч і зазіхають інші, але забрати не можуть. Право тут жити і процвітати «де юре» і, головне, «де факто» належить нам. З іншого боку, українці з давніх-давен відомі світові як народ гостинний, а отже поряд з нами, на нашій Батьківщині мають право жити представники інших народів. За однієї тільки умови: вони зобов’язані поважати етнічних господарів укра-їнського краю, тобто почуватися як вдома, та пам’ятати, що в гостях.
Якщо добре подумати, кожен з нас отримав щось своє за ці 18 років. Попри труднощі перехідного етапу, коли відбувалося становлення молодої держави, синусоїда її розвитку потроху рушила догори. Ті хто зуміли оцінити здобутки Незалежності одразу, вже насолоджуються благами нематеріальними. Ті ж хто прагнув заохочень матеріальних змушений ще почекати, а чекаючи „кращих часів” варто і попрацювати. Забудьмо на хвильку пафосне „на благо родины”. Попрацюймо трохи на себе, на своє майбутнє, майбутнє дітей та онуків, а отже і на майбутнє держави.

Олена Задорожна

Залишити відповідь