Суспільна Служба України

Убивство російського парубка азербайджанцем у московському Бірюльово призвело до зростання ксенофобських настроїв і націоналізму у російському суспільстві. Пересічні громадяни й науковці в Росії, Україні і Європі після випадку в Бірюльово черговий раз обговорюють проблеми міграції, міжетнічних стосунків і ксенофобії. Що зумовлює останню? Соціально-економічні фактори чи культурні та цінностні відмінності між корінним населенням і приїжджими?
Про це ми говоримо з полтавкою Іриною Печерською, котра понад два роки проживає у Бельгії, та її чоловіком, корінним бельгійцем Стівом Кюмпсом.
– Ірино, раніше вважалося, що ксенофобію породжує бідність, мовляв, імігранти забирають роботу у представників титульної нації. Хоча саме відмова представників місцевих етносів працювати на некваліфікованих і низькооплачуваних роботах зумовлює притік у Європу робочої сили з третіх країн. Нині науковці сходяться на тому, що ксенофобія – це зіткнення цивілізацій, конфлікт між різним розумінням, що таке добре і що таке погано. Тому у багатих країнах Західної Європи все нижче падає планка толерантності до представників інших рас, культур і релігій. Серед країн, які негативно ставляться до іммігрантів, такі лідери ліберального західного світу, як Данія, Нідерланди, Франція, Іспанія, Ірландія, Італія, Чехія і Бельгія, в якій ви проживаєте. Чи відчуваєте це ви в повсякденному житті?
– Це носить прихований характер, бо етнічна толерантність виписана і в національному законодавстві, і притаманна ментальності європейців, але таке справді є. У нашому місті Міхелін двічі на рік відбуваються так звані “бюрфести” – свято вулиці. Якщо раніше запрошення на свята, яке розносилося всім жителям вулиці, було надруковане чотирма мовами, в т.ч. й арабською, то нині воно друкується лише фламандською, адже влада вважає, що мешканці, незалежно від національності, мають володіти мовою країни, в якій живуть. Дорослі місцеві жителі й представники нацменшин практично не спілкуються й діти в школі теж більше гуртуються й дружать за національною ознакою. Я зараз стажуюся у бюро, яке займається працевлаштуванням іноземців у Бельгії. Приміром, надходить заявка від працедавця на певну вакансію. Ми підбираємо серед безробітних кілька кандидатур з однаковою кваліфікацією, але мій начальник каже, щоб чорношкірих я туди не посилала, бо таким є усне прохання керівника того підприємства. Консультант нашого бюро вірменка інколи вдається до іншого методу. Вона має СМСкою спрямувати безробітного на співбесіду до роботодавця. Але вона її просто не надсилає, потім виправдовуючись, мовляв, то якісь проблеми з його телефоном. А натомість посилає до роботодавця безробітного-вірменина. Надивившись на це, я теж намагаюся бути більш прихильною до безробітних-українців.

Read More

Афоризм “Покупець завжди правий” знають в усьому світі. У Великобританії в стосунках між працівником та працедавцем діє ще один принцип: працівник завжди правий. Про це розповіла полтавка Світлана Гриб, котра більше 10 років проживає в Англії.
– В Англії важко звільнити найманого робітника, – розповідає Світлана, – бо у переважній більшості закон стоїть на його боці, а суди поновлюють на роботі, якщо звільнення відбулося з ініціативи керівника, скажімо, скорочення.
– В Україні у недержавному секторі роботодавцю часто дуже легко звільнити працівника, особливо коли трудові відносини формально не оформлені. Та навіть офіційні працівники в разі незадоволення шефа чи конфліктної ситуації воліють піти “за власним бажанням” чи “за згодою сторін”, а не до суду, бо розуміють, що навіть вигравши спір, не зможуть далі працювати спокійно і що їх легко можуть підставити й звільнити, як раніше казали, з “вовчим квитком”.

Read More

Ще у школі полтавка Світлана Гриб учила, що англійська поліція – найкраща у світі. Кілька останніх років Світлана живе й працює у Великобританії й сама переконалася, що англійські полісмени високопрофесійні й здатні забезпечити безпеку громадян.

– Світлано, у Лондоні, особливо центральній його частині, де буває найбільше екскурсантів, поліцейського можна зустріти чи не на кожному розі. І туристи полюбляють фотографуватися з “бобі”, як їх тут називають. Важко уявити, щоб українці прагли сфотографуватися з міліціонером, побачивши його на вулиці, бо наші правоохоронці для більшості громадян України є уособленням жорстокості, підлості, продажності й небезпеки…

Read More

Подзвонила знайома, просить допомогти у біді. Народила недоношене, семимісячне дитя. Воно – в реанімації пологового будинку, а вона, хоч ледь тримається на ногах, бігає по всіх усюдах позичає гроші, бо щодня на ліки, катетери, крапельниці, суміші, памперси потрібно близько 300 гривень, яких у малозабезпеченої сім’ї просто немає. І це при тому, що частина ліків є у відділенні. Тобто, дитина може померти через брак ліків, але в державі Україні це нікого не хвилює. Навіть анекдот вже є про українську медицину: якщо ви прийшли в лікарню без грошей, будьте здорові!..
Надзвичайним контрастом до цієї типової української ситуації була розповідь Світлани Гриб, котра вже десять років проживає в туманному Альбіоні, про свої враження від медицини Великобританії.
– Пані Світлано, якщо коротко, то з чим її можна порівняти?
– У Великобританії така ж справді безкоштовна медицина, як була у Радянському Союзі, але оснащена й організована за кращими зразками сучасної медичної практики. Підкреслю, не страхова, а державна медицина. Національна служба охорони здоров’я – NHS – була запроваджена ще у 1948 році тодішнім прем’єр-міністром Клементом Еттлі. Він заявив, що медицина на 100% фінансуватиметься з податків, а медичні послуги надаватимуться безкоштовно всім, хто їх потребуватиме, незалежно від статків. «Ми хочемо створити здорову націю», – амбітно заявив Еттлі, котрий не приховував намірів побудувати в Британії соціалізм. У 80-ті роки бюджет NHS постраждав від консервативного прем’єра Маргарет Тетчер, яка економила на чому тільки могла, але загалом організація зберегла вірність соціалістичним принципам. NHS залишається найбільшою державною системою охорони здоров’я у світі, нею користується понад 90% населения країни.

Read More

Уже кілька місяців Поліна Стучилова є студенткою Віденського державного університету. А все почалося з лекції про віденську каву, яку їм, студентам факультету іноземних мов Ніжинського державного університету ім.М.Гоголя, навесні читали дві викладачки з Відня. По закінченню Поліна підійшла до однієї з них, взяла візитку й запитала, як можна потрапити на навчання до їхнього університету. Відповідь її приголомшила: “А навіщо ви запитуєте про те, чого все рівно не зможете досягти?” Дівчина заприсяглася сама собі, що неодмінно туди вступить.
– Я почала шукати інформацію в Інтернеті, серед знайомих, – розповідає Поліна, – З’ясувалося, що на конкурс треба подати порівняльний аналіз економіки Австрії та України на німецькій мові.
– І як же ти його зробила, коли навчалася не на економіста, а на перекладача?
– Влітку цього року я працювала в Німеччині на збиранні ягід, тож про себе вирішила, що різниця між німецьким бюргером і австрійським фермером невелика, а в яких умовах працюють українські аграрії, я знаю непогано. Вийшло таке собі есе про те, як проходить день австрійського селянина й українського фермера: як вони організовують свій час, як спілкуються зі своїми працівниками, постачальниками, покупцями, як ставляться до навколишнього середовища й сміття (європеєць сортує й здає, а наш пригортає трактором у ярку). У моїй розповіді австрійський фермер приїздить до столиці – Відня. Його український колега змушений давати хабарі податківцям, пожежникам, його принижують в райдержадміністрації, врожай за безцінь скуповують заїжджі торгаші, бо немає де зберігати збіжжя. Насамкінець наш фермер приїздить у Київ і бачить біля Верховної Ради “круті” машини, дивується, що він за все життя на таку не заробить, хоч вмивається потом з дня у день. І один киянин йому каже: “Хочеш бути багатим – йди в політику…”

Read More

11 квітня ми відзначаємо Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Полтавська філія Суспільної служби України зараз реалізовує проект, спрямований на допомогу жертвам нацизму, а найбільш постраждалими вважаються колишні в’язні концтаборів. Саме в рамках цього проекту 4 квітня у приміщенні Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України було організовано зустріч студентів філологічного факультету Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка з колишнім в’язнем концентраційного табору Сергієм Іларіоновичем Рибалкою.

“Життя в концтаборі – це трагедія. Там люди стали рабами,” – саме цими словами розпочалася розповідь про тяжке життя колишнього в’язня. “16 травня я потрапив туди і пробув 3 роки. Я знаю там кожен камінь”. 41-го року Сергія Іларіоновича разом з іншими юнаками та дівчатами вивезли з України в Дрезден, потім в Хемніц, де “продали якомусь високому німцю”. Разом із товаришем спробували втекти, але не вдалося, їх відправили в Гестапо в Карлових Варах, потім – тюрма в Нюрнберзі.

Read More

Коли буваєш за кордоном, мимоволі порівнюєш: як у нас і як у них. І розумієш, наскільки Україні потрібно не лише будувати якісні дороги, а й вдосконалювати систему громадського транспорту.
Нещодавно у польському місті Ополе довелося користуватися громадським автобусом. На зупинці – розклад руху. Скажете, що і в нас розписи іноді висять, але у нас часто написане і реальність – дві великі різниці, як кажуть в Одесі. У Польщі ж (та й в інших країнах Європи) громадський транспорт курсує чітко за графіком. Немає давки, бо відповідно до європейських стандартів пасажири повинні сидіти, а не стояти.
На світловому табло у салоні висвічуються назви початкової та кінцевої зупинки маршруту та найближчої зупинки. Перед зупинкою з динаміка в салоні звучить оголошення про наступну зупинку, нагадування про необхідність поступатися місцями літнім людям. Коли автобус зупиняється, то із зовнішнього динаміка для пасажирів, котрі знаходяться на зупинці, лунає номер маршруту і його кінцеві зупинки, що зручно для очікуючих і особливо слабозорих людей.
Великі європейські міста набагато краще справляються з проблемами, що ще гостро стоять перед українськими мегаполісами – неефективна транспортна інфрастуктура, затори, велика загазованість.
У Варшаві, Відні, Парижі біля станцій метро споруджені великі автостоянки, куди мешканці передмість приїздять своїми авто, а потім пересаджуються на громадський транспорт і їдуть на роботу: і швидше, і центр не переобтяжений сотнями тисяч машин, і для екології краще.

Read More

Громадський аудит перших шести місяців впровадження ініціативи на рівні обласних державних адміністрацій

Загальна редакція:
Олексій Хмара, Дмитро Деменський
Transparency International Україна

Вступ

Україна приєдналася до глобальної ініціативи Партнерство Відкритий Уряд відразу після її проголошення у вересні 2011 року. До квітня 2012 року тривала розробка національного плану з впровадження ініціативи. План дій України охоплює чотири важливі пріоритети: 1) залучення громадянського суспільства до державної політики; 2) забезпечення доступу до публічної інформації, 3) запобігання та протидія корупції; 4) сприяння ефективному управлінню через вдосконалення адміністративних послуг та впровадження електронного врядування. Національний план дій України був схвалений Керівним комітетом глобальної ініціативи. Із травня 2012 року розпочалося фактичне впровадження ініціативи в Україні.

Read More