Даруй же рабу своєму серце розумне, щоб судити народ Твій і розрізняти, що є добром, а що злом (3 Цар 3:7,9).
28 листопада свідома спільнота нашої держави вшановує пам’ять про людей, які зазнали болісних тортур за часів Радянського Союзу. Мова, безперечно, стосується геноциду та голодоморів в Україні. Якщо максимально звузити теорію тогочасної ідеології, то зводилась вона до того, що право на життя не має той, хто хоче бути собою, особистістю, індивідуумом. Коли ж за кілька десятків років по тому ми говоримо про освіту, то на прикладі цієї галузі можемо бачити, що у ряді аспектів минуле віддзеркалюється у сьогоденні. Але ж чому отой нищівний дух вразив у першу чергу освітню систему? Насправді, це далеко не випадково, адже освіта складова, що посідає друге місце після родини у процесі формування особистості. Вона виступає підґрунтям провідних якостей, принципів, поглядів, інтересів та правил, а домінуючим авторитетом є образ навчителя. Як щодо голодомору не можна мислити однобоко, адже певна частка провини стоїть й за народом, отак і у освіті можемо спостерігати саморуйнацію. Хоча, саме освіта має різноаспектний виховний потенціал. Ось лише декілька напрямків патріотичного виховання.
– Мовне питання. На уроках учні і вчителі спілкуються українською мовою, часто можна почути привітання “Слава Україні”;
– Народний одяг та свята. Відтворюючи та продовжуючи традиції предків, учнів ознайомлюють із елементами українського вбрання, гулянь та спонукають до збереження і продовження цих традицій нині;
– Любов до рідної землі. Не дарма одними із перших вивчених рядків є слова: “Любіть Україну…”
Логічно звучатиме питання: “Як же тоді після цього всього відбувається саморуйнація?” Не та-ємниця, що мовне питання завершується на порозі класу, адже на перервах та у позаурочний час зусібіч лунає чужоземне слово. Український одяг замінили визнані закордонні марки та стилі, а радісна співоча колядка стала примітивним, низькоморальним заробітчанським віршем: “Дайте дядьку п’ятака”. Про любов до України вже давно ніхто не думає, бо чимало хто за першої можливості тікає звідси. Спостерігаючи за цим усим, пригадую слово Писання: “Він просив у Бога мудрости, і вона була дана йому, але деспотизм і гріхи царя поступово зруйнували те процвітання”. Це про правителя Соломона. Свого часу йому була надана можливість керувати, хоча нині бачимо, що цей дар запаморочив свідомість правителя і він надміру загордував. Але тепер ми маємо чудову можливість теж лишатися особистостями і, разом з тим, перебувати у цілісному поєднанні. Це передусім стосується рівности у освітній системі. Авторитет вчителя вважається непохитним. А про дитину кажуть, що вона – невизначений загал. Однак, чим раніше їй буде дозволено бути собою, тим точніше можна буде визначити усі відхилення у формуванні особистості та знайти оптимальний шлях впливу на цей процес. Для цього на зміну вчителя, авторитет якого залишається абсолютним повинен прийти вчитель-товариш. Таким чином відбуватиметься рівнозначний інформаційний і емоційний обмін, де кожний учасник привносить свою частку розуму, досвіду, знання. Щоправда, у випадку вчителя відмінність буде у мудрості, Соломоновій мудрості. Не крик, не хитрість, не авторитаризм, не награна заяложена повага, а мудрість має бути у серці вчителя. Та насправді й сьогодні у освітній системі перебуває чимало мудрих, але схильних до саморуйнації людей, у яких хочеться спитати словами гімну лише одне: “А хто ж буде класти душу й тіло за нашу свободу, як не Ви, свідомі освітяни?..”
Тарас Духовний
студент факультету філології
та журналістики
Полтавського Національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка
