Суспільна
Служба
України
полтавська філія

Суспільна
Служба
України
полтавська філія

 

Гроші зі смітника

Навіть якщо не знати, де знаходиться миргородське міське звалище, з дороги на Великі Сорочинці його видають велетенські галасливі зграї чорного вороння, що злетілося, мабуть, з усього району. Адже тут ворони і влітку, й узимку знаходять поживу. І бродячі пси. І люди, що живуть зі звалища, яких звела докупи лиха доля. Злидні, голод і безгрошів’я щодня женуть їх – у спеку й мороз – на зневажене суспільством місце, що стало для них джерелом засобів до існування. А згадка про слова прем’єр-міністра України Миколи Азарова: «Жити стало краще, жити стало веселіше» перекошує їхні обвітрені до бронзи обличчя болісними, а то й гнівними гримасами: «Кому краще й веселіше, їм?!!» з красномовним наголосом на слові «їм».

Якщо без лукавства й по правді, то далеко не всі вони пропащі алкоголіки; багатьох виштовхала на смітник життя рідна держава, молодим не забезпечивши роботи й заробітку, пенсіонерів прирікши на убогу старість. Велика скрута давно змусила їх здолати психологічний бар’єр людського осуду, смороду й антисанітарії (великі зелені мухи й їхні личинки навіть у мороз не гинуть, бо гниюче сміття виділяє тепло, а в літню пору від них просто немає спасу), адже інстинкт самовиживання найсильніший.

…У трудовій книжці 45-річної Люби лише 13 років стажу. Як розвалився СРСР, їх, офіціанток їдальні курорту «Миргород», усіх звільнили. Більше офіційної роботи вона не знайшла. А треба було самій піднімати сина, давати йому освіту, зводити кінці з кінцями. Добре, що хоч від бабусі їй залишилася хатка-розвалюха. Іти на панель – вона до того не опустилася. Так Люба опинилася на звалищі. З жахом чекає пенсійної реформи, розуміючи, що навіть у 60 років не зможе розраховувати на пенсію від держави, бо де ж вона візьме 30 років стажу. А недавно з’явилася ще одна проблема: завалився погріб, тож немає де зберігати овочі…

67-літній Антон Ілліч теж не від хорошого життя щодня порпається у вонючих відходах, щоб заробити копійку. Бо 800 гривень пенсії не вистачає на найнеобхідніше (може, нардепи та кабмінівці показали б на власному прикладі, як на них прожити!). А ще треба допомогти доньці, котра стала безробітною (у Миргороді з працевлаштуванням дуже важко), й онучку довчити в університеті.

Колишній афганець Іван Миколайович, якому доводиться щомісяця витрачати багато коштів на ліки, також не може знайти роботи за спеціальністю. Жебрати чи красти та йти в тюрму теж не хочеться. Тож тепер залучив до «сміттєпромислу» й дорослого сина.

До пенсії 59-річна Катерина Петрівна, можна сказати, займалася тим же, що й останні 5 років (приймання й сортування вторсировини), бо працювала на миргородському підприємстві «Спецкомунтранс» (йому належить і звалище). Вважає, що комусь же й таку брудну роботу треба робити: «Ми щиро радіємо, коли серед сміття знаходимо те, що може знадобитися самим або можна здати». Захоплено розповідала, як одного разу сюди вивезли кілька машин нового взуття (видно, у сирому приміщенні лежали). Ото вже понабирали й собі, й рідним років на 20 наперед!

Таких миргородців, що живуть зі звалища, з півтора десятка, і у кожного своя історія спускання «на дно». Нижче них хіба що двоє справжніх бомжів без паспортів (один – калічка, ледве пересувається), які з піддонів і плівки стулили собі халабуду в лісопосадці й там живуть. Добре, що цієї зими не було таких лютих морозів, як торік. Їжу готують на багатті.

А їстівного чимало можна знайти серед сміття: й сирзавод відходи вивозить, і крупорушки, і хліба люди багато викидають, а магазини та склади – чимало прострочених консервів та інших продуктів.

Цими відходами ті, хто живе зі звалища, вигодовують і домашню живність. А за відібрану й здану вторсировину мають живу копійку. Отак і виживають. І звикли до такого способу життя. Людина, на жаль, до всього звикає…

Звернутися до преси з колективною скаргою пожильців сміттєзвалища, якщо можна так сказати, змусило те, що керівництво миргородського «Спецкомунтрансу» категорично заборонило їм навіть з’являтися тут. Натомість з середини грудня 2010 року на звалищі почали працювати близько десяти привезених з Полтави чоловіків і жінок (очевидно, безхатченків, по суті – рабів), яких поселили неподалік – у приміщенні колишньої тракторної бригади села Білики.

На кількох сторінках друкованого тексту – відчайдушний крик зневажених і упосліджених, втім, котрі попри все не втратили людську гідність і не хочуть бути безплатною робочою силою новоспечених нуворишів. Ось лише деякі уривки з листа. «Знайдені на звалищі макулатуру, бляшанки, скло ми тягнемо на приймальні пункти, щоб вторгувати копійчину на їжу, на ліки, оплату комунальних послуг. Невже це незаконно? Невже «законно» буде, щоб такі, як ми, вимерли з голоду. Адже ми нікому в державі не потрібні!!!

Як стверджують скаржники, ще у серпні 2010 року вони стали предметом корисливої уваги з боку начальника миргородського «Спецкомунтрансу» Олександра Онищенка, котрий вживаючи далеко не парламентську лексику, висунув їм ультиматум: або працюєте спочатку на мене, а потім – на себе, або йдете геть. Мова йшла про те, що кожен має щодня назбирати по 100 кілограм скла (не зглянулися на прохання зменшити норму жінкам до 70 кг), посортувати його на біле, зелене, коричневе, поскладати у мішки, а коли приїде машина, ще й задарма її завантажити (у тиждень – два ЗІЛи по 4 тонни). Поставлений з торішнього серпня Онищенком на звалище майстер, його однокласник Володимир Шаповал, керував процесом, зважував вторсировину. «Він заборонив назбиране вивозити за межі звалища, приймав прямо на місці. Але фактично, нарікають люди, оббирав нас, бо платив ним же встановлену мізерну ціну. Назбиране здавалося не через комунальне підприємство, а від приватних осіб. Час від часу погрозами Онищенко вимагав від нас копії паспортів та ідентифікаційних кодів, й ми боїмося, щоб у нас наші хати не позабирали. А оскільки гроші йдуть не в касу, а в приватні кишені, зрозуміло, звідки у Онищенка, який офіційно має не надто високу зарплатню, і класна машина, і євроремонти будинку й дачі. Бо гроші, кажуть, не пахнуть. І зі смердючого звалища, маючи бюльдожу хватку і не маючи совісті, можна озолотитися. Тільки чому вони не послали колупатися в багні своїх дружин і батьків, а експлуатують нас?»

Розповіли миргородці й про акцію залякування, яку провів Олександр Онищенко. «Мало того, що він матюччям і стусанами нас деколи частує. А то якось приїхав на звалище, дістав рушницю з машини і наставив на нас. Поряд з нами у купі сміття рилася бродяча собака. Онищенко вистрелив і собака впала нежива. А ми заклякли від страху, боячись мовити й слово, бо подумали, що нас постріляє, а потім скаже, що ми напали на нього й він боронився, як депутат Лозинський… Боїмося ми й за знедолених бомжів Женьку і Вовку, що живуть на звалищі. Перед Новим роком пізно увечері сюди на таксі приїхав майстер Шоповал з кількома чоловіками й жінкою. З якої причини, не знаємо, але він почав бити нещасних, а потім хотів скинути Женьку в яму, куди скидають дохлих собак, а Вовку – з обриву в кар’єр. І тільки жінка втрутилася та захистила їх від вірної смерті…»

Таку скаргу миргородці, що живуть зі звалища, направили не лише у ЗМІ, а й начальнику ГУМВС у Полтавській області.

Лист зі смітника, зізнаюся, отримала вперше за 30 років у журналістиці. Тож довелося їхати. Однак коли я хотіла поговорити з привезеними з Полтави людьми із зацькованими поглядами, що рилися у смітті, майстер В.Шаповал не тільки заборонив їм спілкуватися з кореспондентом, а й наполягав, щоб я покинула територію «режимного об’єкта». Через 7 хвилин сюди примчав і Олександр Онищенко, якому миттю доповіли про візит журналіста, вельми небажаний. Разом з ним приїхали ще двоє чоловіків міцної статури (окрім водія), які з машини не виходили, втім, пильно стежили за ходом розмови.

Олександр Володимирович розповів, що з 2006 року у Миргороді запровадили роздільне збирання сміття. Тоді це був пілотний проект з німецькою фірмою «Шеффер», що виділила 236 контейнерів. Оскільки жителі курортного міста показали досить високу культуру й викидали відходи у баки відповідно до написів, то німці надали кількарічний кредит на сплату за контейнери.

О.Онищенко практично нічого й не заперечив щодо змісту скарги. Так, справді миргородців вигнав зі звалища, а полтавців завіз: «Тому що вони краще й більше працюють. Не до обіду, як миргородські, а до смерку. Якщо раніше екскаватор, що згортає сміття у кар’єр, працював три дні у тиждень, то після того, як з вивезеного сміття полтавська бригада вибере картон, скло, пластикову тару, поліетилен, чормет та алюміній (баночки з-під напоїв), практично залишається лише органіка й екскаватору є робота лише раз на тиждень».

– Ні доходи «Спецкомунтрансу», ні бюджет міста, – пояснив начальник, – не дозволяють поки що закупити для комунального підприємства сортувальну лінію. З іншого боку нерозумно закопувати в землю те, що отруює довкілля і є цінною вторсировиною. Тому замість сортувальної лінії на звалищі працюють (він трохи запнувся, підшукуючи слово)… самозайняті люди.

– Котрі змушені за дозвіл назбирувати щось собі працювати й на вас? – продовжила я.

– Чому на мене? На підприємство, – парирував Олександр Володимирович.

– Але ж це незаконно, бо ні миргородці, ні полтавці не перебувають з вашим комунальним підприємством у трудових стосунках і ви не повинні встановлювати їм норму виробітку, тривалості робочого дня й на свій розсуд зменшувати вартість вторсировини. І скільки ж підприємство торік заробило на вторсировині зі звалища? – поцікавилася я.

– 260 тисяч гривень.

– Малувато.

– Зважте, що «Спецкомунтранс» не має ліцензії на приймання металу.

– Пане Олександре, а ви вимагали з миргородців копії паспортів і кодів?

– Так. Бо ми ж їм платимо гроші, як здавачам, це треба для бухгалтерії, – виправдовувався Онищенко.

– Сумніваюся, що ті суми, які фігурують у видаткових ордерах, справді отримували «самозайняті» люди.

– Звісно, суми менші, але ж ми теж несемо затрати на вивезення вторсировини машиною звідси.

Не заперечував О.Онищенко й того, що підстрелив бродячу собаку. Тільки версія в нього інша. Каже, що їх стільки розвелося й навіть кусалися, що вирішив власноруч зменшувати собаче поголів’я винятково з міркувань безпеки працюючих на звалищі людей.

Довелося мені одночасно виступати ще й у ролі третейського судді. Адже скаржники хотіли, щоб, по-перше, їм дозволили повернутися на звалище, а по-друге, щоб давали за вторсировину справедливу ціну. Врешті-решт Олександр Володимирович пообіцяв, що укладе договори, підніме закупівельні розцінки й чесно поділить побутове сміття між миргородською та полтавською бригадами: одна машина – одним, друга – іншим…

Поверталася я з протирічними відчуттями. З одного боку добре, що вдалося допомогти людям вирішити хоч одну їхню проблему. З іншого – «за державу обидно». До крику обидно…

Людмила Кучеренко,

президент Полтавського обласного медіа-клубу