Того дня, 10 жовтня 2005 року, подружжя Тонченків з Гадяча не могло й подумати, що звична поїздка до доньки у Полтаву обернеться таким лихом. Вони вже рушили у зворотній путь і їхали своїм ВАЗ-21043 вулицею Грушевського. Перед перехрестям Яків Микитович зайняв крайню ліву смугу й включив лівий сигнал перед поворотом. Та тільки-но під час маневру вирулив на зустрічну смугу, як у водійські дверцята його з усієї «влупив» «Міцубісі», що їхав позаду.
Відповіді на питання, чому водій іномарки не зреагував на сигнал поворота автівки попереду й вилетів через дві суцільні смуги на зустрічну, за 5,5 років так і не дало ні досудове, ні судове слідство.
Одразу після ДТП приїхали працівники ДАІ, слідчий Полтавського міського управління міліції О.Губа, котрий склав схему пригоди, під якою поставили свої підписи обидва водії. Тим часом «швидка допомога» забрала Варвару Григорівну Тонченко, яка під час аварії отримала струс мозку й розсічену рану лоба, яку медики зашили.
Коли дружина з лікарні на таксі повернулася на місце ДТП, застала там тільки чоловіка біля розбитої машини, котрий поскаржився на погане самопочуття. Вона викликала карету «швидкої допомоги», лікарі якої зробили Якову Микитовичу кілька уколів. Потім вони поїхали у міський наркодиспансер здавати кров на аналіз.
Там Я.Тонченку стало зовсім зле. З черговою медсестрою заміряли артеріальний тиск: він упав далі нікуди. А коли через кілька хвилин чоловік знепритомнів, Варвара Григорівна як фельдшер Гадяцької станції «швидкої допомоги» зрозуміла, що чоловік помирає від внутрішньої кровотечі. Викликали «швидку», втретє за кілька годин. Але диспетчер служби «103» сказала, що у медичні заклади вони не виїжджають. Варвара Григорівна і кричала, й молила своїх полтавських колег не дати померти коханому, бо хоч наркодиспансер і медичний заклад, у ньому ж не надають оперативної хірургічної допомоги. Доки «швидка» була в дорозі, Варвара Григорівна з медсестрою поставила крапельницю (крім фізрозчину, нічого під руками й не виявилося), щоб хоч чимось наповнити вени й підняти тиск.
Якова Микитовича прооперували у Полтавській ЦРЛ, видалили розірвану селезінку й відкачали 3,5 літра крові з брюшини. Хірург, вийшовши з операційної, сказав, що пацієнту дуже повезло: вся кров не витекла у черевну порожнину тільки тому, що на одній з судин утворився тромб. Це врятувало йому життя. Ще місяць подружжя Тонченків одужувало у різних полтавських лікарнях. А від психологічної травми не отямилося й досі. Бо про трагедію щодня нагадує машина у дворі, що не підлягає відновленню.
Якову Тонченку дали другу групу інвалідності, він погано почувається й живе тільки на ліках. Не поліпшує самопочуття й те, що понад 5 років вони з дружиною безуспішно шукають правду. На жаль, у час, коли гроші вирішують все, сам клас машин учасників ДТП свідчить про рівень фінансових можливостей водіїв і відповідно про те, хто опиниться правим, а хто винуватим. Як у численних анекдотах про власників «Запорожців» і «Мерседесів». Бо всі анекдоти – з життя… Тим більше, що власник «Міцубісі» Дмитро Фесенко, кажуть, має кілька торговельних точок у Полтаві, а раніше працював у правоохоронних органах.
Тільки через 10 днів – 20 жовтня 2005 року – і то після скарги Тонченків у Полтавське міське управління міліції – слідчий О.Губа порушив кримінальну справу. До речі, фальшування почалося одразу ж після аварії: при складанні протоколу на місці ДТП свою частину Д.Фесенко не заповнював, але потім там з’явилися ті записи, «що треба». Ще до порушення кримінальної справи міліція дала Д.Фесенку дозвіл на ремонт його застрахованої «Міцубісі». Бампер машини кудись безслідно зник і його не зміг побачити жоден експерт.
За результатами розслідування О.Губа повністю погодився з версією Д.Фесенка (нібито «Жигулі» без включення сигнала лівого поворота повертали наліво з крайньої правої смуги) і визнав винним у ДТП з тяжкими наслідками… Я.Тонченка. Коли пізніше Яків Микитович знайомився з матеріалами справи у Полтавській міській прокуратурі, він виявив зовсім іншу ДТП, яку… не підписував. Але якась карлючка замість його автографа там стояла.
Реагуючи на скаргу Я.Тонченка прокурор Полтави направив справу на повторне розслідування до ГУМВС у Полтавській області. А на слідчого О.Губу, який рік «маринував» справу, насварили пальчиком – винесли догану. Подружжя гадячан на своїй шкірі добре відчули, що таке корупція. Адже потім майже три роки боролися зі слідчим обласної міліції О.Скороходом, який вів досудове слідство з таким же успіхом, як і попередній. З прикрістю доводиться констатувати, що надто часто уповноважені державою чиновники (а зарплату їм платимо ми з вами – платники податків) при повній зовнішній бездефектності є інвалідами духу – з повністю атрофованою совістю. Чомусь здебільшого вони на стороні того, хто має більшу посаду й більші гроші…
Двічі Я.Тонченко їздив на прийом до Міністерства внутрішніх справ, тричі – до Генеральної прокуратури України. МВС витребувало кримінальну справу на перевірку. І тільки після цього п’ята (!) автотехнічна експертиза, комісійно здійснена фахівцями Полтавської філії Харківського НДІ судових експертиз ім.Бокаріуса, довела, що Правила дорожнього руху таки порушив водій Фесенко.
Потім півроку слідчий не міг вручити обвинувального висновку Д.Фесенку. І лише у грудні 2009 року це йому вдалося. Оскільки сума відшкодування за матеріальні та моральні збитки становить 150 тисяч гривень, слідчий виніс постанову про накладення арешту на майно обвинуваченого. Щоправда, чотири роки виявилися достатнім строком, щоб Фесенко став біднішим за церковну мишу: немає вже у нього ніякого нерухомого майна, машина – під банківським кредитом, хоч одружений (так він стверджує в суді), але проживає у матері, й уже не приватний підприємець, а… безробітний.
Яків Микитович давно підготував свій виступ у дебатах. Він вивчив його майже напам’ять. «…Фесенко не хоче визнати свою вину у ДТП, не хоче відшкодовувати збитки, оббріхує мене сам і залучає лжесвідків; йому байдуже, що трапилося з моїм автомобілем, з моєю дружиною, що я мало не загинув і став інвалідом 2-ї групи. Він хоче усілякими неправдами уникнути відповідальності за скоєне ДТП. Навіть у суді він знущається над нами, за годину до засідання приносячи заяви з проханням відкласти суд, прекрасно знаючи що ми з Гадяча виїжджаємо на суд зранку, а це 120 кілометрів в один бік і чималі кошти. За все це він заслуговує на суворе покарання у вигляді реального позбавлення волі…»
Тільки Я.Тонченко ніяк не може дочекатися, коли суддя надасть йому слово для промови. Тотальна корупція заважає людині за 5,5 років знайти справедливість у нескладній справі про ДТП. Проста людина й нині в Україні безправна, як колись кріпаки.
З грудня 2009 по лютий 2011 року з дев’яти призначених суддею Октябрського районного суду м.Полтави Валерієм Бурбаком судових засідань відбулося чотири. То суддя хворіє, то адвокат обвинуваченого зайнятий в іншому процесі, то дежавний обвинувач (щоразу з прокуратури приходить інший співробітник) заявляє, що не знайомий з матеріалами справи й просить відкласти її розгляд…
А Я.Тонченко звернувся до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з вимогою порушити дисциплінарне провадження стосовно судді В.Бурбака, оскільки вважає, що суддя умисно затягує процес, відверто не бажаючи виносити законне, справедливе й безстороннє рішення, цим самим насміхаючись над ним та явно підігруючи підсудному. У Якова Микитовича є підстави припускати, що не за красиві очі Фесенка…
Людмила Кучеренко,
президент Полтавського обласного медіа-клубу
