продовження (початок у номері 2)
До вашої уваги друга частина розмови з головою Суспільної Служби України в Полтавській області Ганною Кіященко. У попередньому номері ми говорили про загальні засади діяльності громадських організацій. Нині ж час дізнатися про те, чого конкретно і яким чином вони вже досягли. А ще у розмові ми торкнулися міфів, які виникають у суспільстві стосовно роботи громадських організації.
– Ганно Василівно, змалюйте психологічний портрет людини, яка вирішила взятися за громадську роботу. Чи навіть більше: очолити певну організацію для того, щоб допомагати іншим.
– Громадська організація може об’єднувати багато членів, але активістів, як правило, небагато, бо працюють вони на волонтерських засадах. Але обов’язково має бути той, хто готовий взяти на себе головну функцію – керівництво. Безумовно, потрібні лідерські якості. Доведеться приймати рішення, гуртувати людей навколо спільної мети. Коли ти працюєш у бюджетній установі, що має стабільні джерела фінансування, то там все регламентовано. Тобі ставлять певні завдання, на їх реалізацію виділяють кошти. Громадська органі-зація самостійно вирішує, що є пріоритетним, які заходи реалізувати, звідки на це все взяти кошти. Ти маєш абсолютну свободу в цих питаннях. Але чим більша свобода, тим більша відповідальність. Тебе нікому захищати, бо ти сам відповідаєш за власні дії і рішення. Особисто я знаю людей, які ще не так давно, років 4-5 тому, очолювали громадські організації. Аж ось минув час і вони масово пішли у бізнес. Нічого дивного, громадським організаціям у наш час важко виживати. А ще сім’ю годувати… От звідки така плинність кадрів. Небагато громадських органі-зацій мають постійний штат оплачуваних працівників.
– Але ж перспектива створити громадську організацію для багатьох виглядає привабливо. Хтось мріє жити за рахунок грантів, їздити за кордон на тренінги тощо. Але чи насправді у житті все так безхмарно?
– Насправді – найкращі їздять. Але все це верхівка айсберга. Для того щоб досягнути її, треба багато працювати. І безоплатно в тому числі. А цього люди вже не бачать, не розуміють, більше того, не готові до того, аби засукати рукава і самовіддано займатися справою.
– А якщо порівняти громадську організа-цію і партію, то суть, чи радше механізм їхньої роботи певно має схожі риси. Тож чи може бути саме громадська організація тренажером для тих, хто планує у подальшому пов’язати своє життя з політикою, посісти місце у владних кабінетах? Наскільки ефективно здобувати практичний досвід саме таким чином?
– Громадська організація, як і партія, – це доб-ровільне об’єднання громадян. Цим вони і схожі. Але, в той час як громадська організація існує для вирішення конкретного питання чи для захисту інтересів цільових груп, то мета політичної партії – отримати владу, і вже після того починати здійснення обіцянок. Робота в громадській орга-нізації – це гарна школа для майбутніх лідерів. Щодо партій: ми ж демократичну країну будуємо, а демократичних партій у нас практично немає. Всі вони створюються начебто демократично, але як хтось колись сказав: «Яку б партію ми не створили, все одно виходить комуністична». Це мабуть через те, що наша ментальність така. В нас всі партії працюють під свого вождя, і громадяни поки що розрізняють партії не за їх програмами, а за лідерами.
– І до яких наслідків це приводить? Система влади не може нормально працювати…
– Слід дати відповідь на питання, що таке демократичний механізм? Це передусім відкрита виборність голів партій та їхніх осередків, це також демократичне проведення зборів, конференцій. Схема має бути такою: спочатку відбувається обговорення питання, дискусія і тільки потім – прийняття рішення. А у нас як? Все зводиться до того, що рішення вже написане, а люди збираються на збори тільки для того, аби формально проголосувати. Справжня демократія декому не на руку, адже результати обговорень можуть бути неочікуваними і суперечними тому, чого прагне правляча верхівка. Тож реальної демократії і не допускають. Дуже важко проходить ротація партійних лідерів. Скоріше партію розколють, ніж залишать керівну посаду. Життя вимагає, щоб така ротація відбувалася. Ті, хто нині у Верховній Раді, вичерпали свої ресурси, вони вже не пропонують рішень, яких потребує час. Тому думаю, що кардинальна зміна у владі відбудеться неминуче.
– Якщо партії, принаймні в ідеалі, вирішують суспільні проблеми, лише отримавши владу, то які шляхи шукає громадська організація?
– На заході, і так само у нас, багато громад-ських організацій, які працюють як інститути. Тобто їхня діяльність полягає спочатку в тому, щоб дослідити певну проблему, а вже потім запропонувати можливі шляхи її вирішення. А влада керується цими дослідженнями і може зважено приймати рішення. У нас ще дуже мало таких «мозкових центрів» і вони не часто отримують замовлення від влади, тому владні рішення бувають необґрунтовані і не вирішують існуючих проблем.
– А як ви прокоментуєте такий приклад: захисниця тварин Т. Тарнавська звернула увагу громадськості на те, що під час підготовки України до «Євро-2012» мало місце жорстоке знищення бродячих тварин, їх відстрілювали на очах у перехожих. Це стало поштовхом для пані Тарнавської: вона звернулася до відомих спортсменів із ініціативою бойкотувати чемпіонат. Логічно, що з боку влади мали б бути якісь дії, принаймні реакція. Замість того – тиша. Чому, на вашу думку, влада в цьому випадку не надто рахується з громадськими організаціями? Це свідчить про те, що вони і справді не мають серйозного впливу, чи все таки це питання нашого менталітету?
– Для того, щоб з тобою рахувалися, треба показати, що ти сила. З одного боку, неможна з тваринами так жорстоко поводитися. З іншого – у нас насправді існує проблема з бездомними собаками. Хоча побутує думка, нібито кусають частіше саме домашні пси. Попри те, люди бояться цих бездомних собак, адже вони самі по собі і хтозна, чого від них слід чекати. А крім того вони ще й хвороби розносять. Я переконана, що ця громадська організація, яка тварин захищає, напевно не проти того, щоб захищати і людей. Тому вона повинна була б запропонувати якесь рішення, яке було б оптимальним у цьому випадку. Що зробити з цими тваринами, замість того, щоб відстрілювати?
– Ну от вони і пропонують центри стерилі-зації замість бездушного винищення. Але як завжди ні в кого немає грошей…
– Звісно, це добре, коли пропонують якесь конкретне рішення. Насправді, спочатку необхідно придумати, яким чином з цим боротися. Але для того, щоб держава дала на це гроші, треба щоб активісти провели кампанію на підтримку тих таки стерилізаційних центрів. Потрібно показати державі, що облаштування таких центрів хоче багато людей. Кампанії громадянського представництва можуть бути надзвичайно ефективними, але організувати їх не так просто. Для того, щоб провести рішення, яке ми вважаємо потрібним необхідно багато попрацювати. На спеціальних тренінгах, які я проводжу, саме про це і йдеться, про громадське представництво, яким чином добитися, щоб прийняли саме те рішення, яке ми вважаємо потрібним.
– Як щодо позитиву: чим конкретно можуть похвалитися полтавські громадські організації?
– Думаю, хвалитися треба насамперед тим, що ми є. Пам’ятаю, в нашому місті певний час було безвладдя, міський голова одночасно посідав місце депутата Верховної Ради, що є поза законом. То саме громадські організації мали сміливість показувати, що їх не влаштовує ця ситуація і вони про це відкрито говорили, дуже багато проводилося тематичних круглих столів, конференцій і просто різних акцій протесту. Ми протестували не проти окремої посадової особи, а проти плюндрування закону. Я знаю, що нашу думку чули і ті, хто був при владі, і прості люди. Вважаю, що це вплинуло на подальший розвиток подій. Іще прикладів? Тривалий час громадські організації працювали, на перший погляд, непомітно, але починаючи з 1989 року були проведені перші потужні екологічні акції. Ми першими в 1989 році підняли питання про закриття Чорно-бильської атомної електростанції. Тоді ще був Радянський союз і, по суті, незалежних громад-ських організацій як таких не було. Були неформали, які потім і створили перші незалежні громадські організації. Ми написали петицію проти роботи ЧАЕС і почали збирати підписи. Наші активісти стояли в Корпусному парку, у нас був плакат, що ми збираємо підписи за закриття ЧАЕС. І ми таким чином назбирали три тисячі підписів і надіслали їх до Києва, де всі ці питання координували. Як би там не було, але ЧАЕС закрили. І в свідомості людей закарбувався можливо і не сам цей факт, а те що треба слідкувати за атомними електростанціями. Не такі вони і безпечні насправді, і їм необхідний громадський контроль.
– І у культурному розвитку, напевно, громадські організації зробили чимало…
– Справді, «Просвіта», «Суспільна служба» та «Союз Українок» у Полтаві багато зробили для розвитку народних традицій. Згадати хоча б Великдень, який ми святкували ще біля закритої Успенської дзвіниці. Тоді ще не працювала ця церква, але ми продемонстрували, що українські традиції живі. Тепер тут вже Успенський собор відбудований, нехай і не нашими руками, але хто ж почав цю справу? Я думаю, це теж про щось говорить. Або стосовно Голодомору. Наш теперішній Президент розповідає, як він підняв це питання. Звичайно, честь йому й хвала, але вперше широко оприлюднили правду про Голодомор саме громадські організації: Народний рух України за перебудову, Товариство української мови «Просвіта». Коли в 1989 році вже стало можна про це говорити, ми почали широко оприлюднювати ці факти. Розповсюдили тоді багато друкованих матеріалів. Або ті ж самі писанки першими почали розписувати саме представники громадських організацій. Голова «Союзу українок» Орися Ковалевич у багатьох школах і садочках провела уроки писанкарства, фактично відродила писанкарство в Полтаві. Тепер це вже звично і ніби так було завжди. А тоді люди мали сміливість вперше показати, відновити цю традицію після незаслуженого забуття.
– А зараз чи має громадська ініціатива роботу, яку оцінять, можливо, через десятки літ?
– Скажу за себе. Я, як депутат міської ради побачила, як працює міська влада зсередини, і вирі-шила, що громадськість повинна брати участь в процесі прийняття рішень, бо це значно поліпшить якість цих рішень. Наприклад, зараз при міськраді працює громадська колегія. Законодавчо є постанова Кабміну, яка зобов’язує створювати громадські колегії при всіх державних адміністраціях. А при виконкомах, при органах місцевого самоврядування вони не обов’язкові. І от, коли була обрана нова міська влада, ми як представники громадських організацій зібралися і сказали, що хочемо, щоб була створена ця громадська колегія. І міська влада цю ініціативу підтримала. Зараз громадська колегія бере участь в обговоренні всіх питань, які приймає міська влада, пропонує шляхи вирішення дуже важливих проблем. До речі, такі колегії є не в усіх містах, тому я вважаю це досягненням, якого ми домоглися. Ще одна справа, яку ми здійснили громадою – змінили обличчя офіційного сайту міста. Кілька років тому на цій інтернет-сторінці була тільки фотографія однієї людини, її біографія і про Полтаву трохи. Ми хотіли, щоб сайт міської ради бутв максимально інформативним для відвідувачів. І ми з депутатами разом збиралися, обговорювали, що саме там повинно бути розміщено. Всі ці рубрики, які зараз там є, були спільно погоджені. Тож сайт зараз працює з одного боку як довідник про всі рішення та адміністративні послуги міської ради, міськвиконкому, з іншого – це і промо-сторінка, з інформаційним наповненням про життя міста. До слова, недавно був рейтинг сайтів міських рад, то ми посіли достойне місце за відкритістю, за наповнюваністю цього сайту. І я вважаю, що в цій перемозі є і наша заслуга також.
Олена Задорожна
