Україна в очах світового співтовариства
Розвиток міжнародних економічних відносин України з іншими державами – процес бурхливий, динамічний, проте, на мою думку, завжди однаковий у розрізі одного питання: єдності зов-нішньоекономічного і зовнішньополітичного курсу. Ця проблема часто ускладнюється питанням постійності, адже правило про те, що «нова мітла по-новому мете», на жаль, дуже зручне для тих, хто має владу у той чи інший період часу. Суть цієї проблеми дуже проста і надзвичайно важлива для розуміння всіма, хто може на неї реально вплинути – від того, чого насправді ми хочемо і скільки зусиль ми докладаємо залежить дуже багато. От і зараз відбуваються незрозумілі речі – ми нібито миримось із Росією, проте продовжуємо декларувати свій зовнішньоекономічний та зовнішньополітичний курс на ЄС. Не можна однозначно стверджувати, що членство у ЄС автоматично означає економічну та політичну війну і з Росією. Проте той факт, як вибудовується дана політика, як вона позиціонується, як непослідовно вона виконується, і – головне – як вона щоразу по-новому інтерпретується, саме це, на жаль, і означає. Нестабільність і непослідовність – дві характерні риси, притаманні манері реалізації Україною своїх міжнародних економічних відносин.
Новим варіантом вищенаведеної проблеми є надзвичайна заполітизованість і нераціональ-ність поведінки на зовнішньоекономічній арені. Яскравим прикладом можуть бути міждержавні угоди, які у різні періоди укладаються різними прем’єр-міністрами України. Зрозуміло, що кожен із них лобіює інтереси своєї партії та працює на свій імідж. Проте вголос заявляється про те, що все робиться «на благо народу». Країни, які багато досягли у своєму соціально-економічному розвитку давно засвоїли важкі уроки «зовнішніх запозичень» (зокрема кредитів МВФ), наслідування сторонніх прикладів поведінки (наприклад, тотальна вакцинація сумнівною вакциною) і зараз добре тримаються на плаву завдяки стійкості та впевненості у власному рішенні. І це забезпечується передусім єдністю зовнішнього курсу як на рівні найвищих ешелонів влади, так і на рівні довіри населення до урядовців.
Складається враження, що за допомогою наданих повноважень ті, від кого залежать ефективні рішення намагаються самоствердитись або «засвітитись». Хоча насправді достатньо почати з невеликого – прийняти бюджет, запустити ефективну роботу парламенту і почати розглядати законопроекти методом конструктивного діалогу, а не ведення політичної боротьби, об’єктивно оцінити проблеми дефіциту і нестабільності ва-лютного курсу, щоб на основі цього прийняти ефективні рішення. А політика розвиватиметься по мірі того, як щось реальне відбуватиметься взагалі.
Тетяна Білоброва
економіст, аспірант
Полтавського університету
споживчої кооперації України
