«Отже, почалося… Почалося набагато раніше, ніж мало початися. Вони атакують. Вони – красномовні, яскраві, кольорові, дуже нахабні і дуже набридливі. Вони всюди – на перехрестях доріг і над дорогами, на стінах будинків і на ліхтарних стовпах, вони підкараулюють нас навіть там, де ми не очікуємо їх побачити; вони зненацька вистрибують з наших телевізорів, щоб розповісти нам про наші проблеми (більшість з яких нам вони самі для нас створили) і запевнити нас, як добре вони нас розуміють; вони нагадують про себе листівками під нашими ногами, концертами на головних площах країни – або просто тим непотребом, який ми виймаємо з наших поштових скриньок. Вони дуже бояться, що ми про них забудемо, тому не можуть і не хочуть дати нам спокій… «Вони» – це головні герої передвиборної агітації, люди-біг-борди, які, до речі, уникають називати свою бурхливу діяльність із «нагадування про себе» передвиборною агітацією, наполягаючи на тому, що все це звичайна реклама або соціальна реклама…»
Такий погляд на передвиборчу кампанію журналістів інформаційного бюлетеня Харківської правозахисної групи “Права людини”. Цей гумористичний відступ до певної міри відбиває настрої, що панують в укра-їнському суспільстві. У бага-тьох з нас передвиборчі обіцянки викликають роздратування. Хтось збайдужів, зневірився, дехто продовжує відстоювати улюбленого кандидата, але ентузіазм вже не той.
Останні п’ять років країна нагадує полігон для випробування різноманітних політтехнологій. Ми втомилися, заплуталися. Але продовжуємо говорити про політику в чергах, на роботі, у громадському транспорті. Бо нам болить…
І знову вибори. Чи зміниться щось на краще? Для чого вони потрібні, і найголов-ніше, яка наша участь в них?
У відповідності до статті 69 Конституції України вибори – одна з форм прямої демократії у нашій країні як способу прямого здійснення влади народом.
Насправді, хочеться нале-жати до народу, а не до населення даної території чи так званого електорату, який просто використовують у власних інтересах ті чи інші політичні сили.
У пошуках відповіді на
запитання: “Хто він – Президент?”, відкриваємо Конституцію України. Стаття 102: Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, терито-ріальної цілісності України, додержання Конституції Укра-їни, прав і свобод людини і громадянина.
Відповідно до Закону України «Про вибори Президента Укра-їни» Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вибори президента є загальними. Право голосу на виборах Президента України мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Вибори Президента України є рівними: громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Кожний громадянин України на виборах Президента України має один голос. Виборець може використати свій голос у день голосування тільки на одній виборчій дільниці. Вибори Президента України є прямими. Громадяни України безпосередньо обирають Президента України.
Так коротко, сухою юридичною мовою говориться про важливе, те що хочемо ми цього чи ні, торкнеться кожного.
Пригадується вислів: якщо ти не цікавишся політикою, вона все одно зацікавиться тобою. Наше мовчання, інертність, не-обізнаність теж грають на руку недоброчесним політикам. Громадянське суспільство – це пе-редусім, спільнота мислячих людей, які прагнуть орієнтуватися у навколишньому світі, роблять свій вибір і усвідомлюють його наслідки, так само як і на-слідки бездіяльності. Вибори – волевиявлення народу, воля кожного з нас, ми обираємо, ми маємо на це право.
Знайдеться немало тих, хто скаже: “Я не піду на вибори, мій голос все одно нічого не вирі-шує” або: “Вони всі однакові”. Така позиція не нова і в наш час цілком зрозуміла.
От тільки чи маємо ми моральне право скаржитися на владу і погане життя, якщо свідомо не беремо участь громадських процесах?
Олена Бунецька
Олена Гаран
